Марії Костянтинівні нещодавно виповнилося сімдесят два роки. Незважаючи на похилий вік, старенька жваво справлялася з невеликим господарством і вирощувала овочі на городі. Спокійне життя жінки закінчилося сім років тому, коли син, Вова, привів до батьківського будинку свою дружину Лідію. Як відомо, на одній кухні не може бути двох господарок.

Невістка ж різко і нахабно вторглася у звичний для Марії Костянтинівни життєвий уклад і стала встановлювати свої порядки. Насамперед Ліда, діючи через чоловіка, змусила свекруху переїхати в найменшу кімнату, а простору спальню перетворила на дитячу. Літні люди не скаржилися, їм багато місця і не потрібно.

Вова за своєю природою був неконфліктним і спокійни. Ліда крутила ним, як хотіла. Чоловік на вимогу дружини взяв у банку великий кредит — гроші терміново знадобилися на машину: з села далеко возити дитину до міста на гуртки. Онук, названий на честь діда, займався плаванням, подавав великі надії. Дідусь і бабуся хлопчака любили, нічого не шкодували. З пенсії часто купували дитині приємні дрібниці для її хобі: окуляри, яскраві гумові шапочки, пухнасті рушники.

Свекра, Геннадія Григоровича, Ліда побоювалася. Чоловік був колишнім військовим, мав гучний “командирський” голос та складний характер. За нього невістка з Марією Костянтинівною не конфліктувала — в сім’ї останнє слово завжди залишалося за Геннадієм Григоровичем.

Ситуація змінилася після його смерті: Лідія в будинку відчула себе господинею і почала планомірно зводити свекруху.

Марія Костянтинівна зрозуміла: за право жити у власному будинку доведеться боротися. Мета Лідії – заволодіти нерухомістю. Воно і зрозуміло, свого кута в неї немає. Ліда зі своїми родичами давно посварилася, вони про неї чути навіть не хотіли. Навіть на витяг з пологового будинку не приїхали. Свекруха якось почула, як невістка вмовляла її сина оформити будинок на себе:

— Вова, ти думаєш будинок переоформлювати? Адже твоя мати не вічна, восьмий десяток розміняла. Помре раптово – проблем не оберемося з цими папірцями!

— Лідочко, сонечко, як ти собі це уявляєш? Я ж не можу маму силою до нотаріуса відвезти і зажадати, щоб вона на мене переписала будинок!

— Навіщо силою, Вово? Акуратно треба діяти. Ти поясни Марії Костянтинівні, що це для її блага. Що вона добру справу зробить, якщо за життя свій дім тобі подарує. Уяви, раптом після її смерті випливе заповіт, у якому вона нерухомість своїй племінниці, Зойці, залишає? Не дарма ж вона біля твоєї матері весь час в’ється?

Зоя, племінниця Геннадія Григоровича, була для Марії Костянтинівни як дочка. Рано осиротіла дівчинка завжди тяглася до родичів. Після випуску з дитячого будинку жила у них майже чотири роки, доки не вивчилася і не вийшла заміж. Зоя і зараз часто приїжджала до села до тітки, привозила подарунки. Нещодавно допомогла з ремонтом, подарувала Марії Костянтинівні нове ліжко із зручним матрацом.

Ліду Зоя не любила. Жінка наскрізь бачила гниле нутро невістки Марії Костянтинівни. Саме в ній Ліда бачила головну конкурентку, тому її й потрібно було усунути насамперед. А потім потихеньку можна віднадити і «місцевих» подружок бабусі.

Дзвонила Зоя Марії Костянтинівні на кнопочний телефон. Незважаючи на похилий вік, жінка вміла користуватися кнопковим апаратом, знала, як набрати номер і куди треба натиснути, щоб викликав. Ліда, коли прибиралася в кімнаті свекрухи, потихеньку поклала телефон в кишеню. Коли Марія Костянтинівна хапалася телефону, Ліда майстерно зіграла подив і постаралася переконати свекруху, що та телефон втратила.

— Лідо, ти мою дзвонилку не бачила? Наче на тумбочку біля ліжка клала…

— Ви про мобільник питаєте, чи що? Ні, Маріє Костянтинівно, не бачила. Ви, мабуть, на городі його впустили, коли малину підрізали.

— Та не могла я його втратити… Я ж пам’ятаю, як на тумбочку його клала…

— Маріє Костянтинівно, телефон маленький. Нахилилися, мабуть, і не помітили, як він із кишені випав. Зачекайте, зараз Генка зі школи повернеться, я примушу його на городі, в траві пошукати.

Телефон свекрухи Лідія перевела в режим «Без звуку» та сховала у себе в кімнаті. Дочекавшись дзвінка Зої, підняла слухавку.

— Алло, я слухаю.

— Лідо, ти, чи що?

— Я. Чого хотіла?

— Марію Костянтинівну почути хотіла. Ти чого її телефон береш?

— Вона мені веліла слухавку підняти і сказати тобі, щоб ти більше не дзвонила сюди! Набридла ти їй!

— Не бреши, Лідко! Не могла так Марія Костянтинівна сказати!

— Приїдь і особисто в неї спитай.

— Я приїду за три-чотири тижні. І за підступи свої, Лідко, ти цього разу точно вихопиш!
Ліда кинула слухавку та відключила телефон. У неї був максимум місяць, щоб змусити свекруху подарувати їй або Вові будинок. Час було переходити до рішучих дій.

Ліда під приводом турботи про здоров’я свекрухи перестала випускати її на вулицю. На прогулянки почала ходити з Марією Костянтинівною — ще не вистачало, щоб вона сусідам на неї скаржилася. Якщо хтось із друзів свекрухи підходив до хвіртки, Ліда ввічливо випровадила гостей. Вова про наміри дружини знав. Не можна сказати, що він їх підтримував, та й проти теж не був.

Марія Костянтинівна сумувала за живим спілкуванням. Вона неодноразово просила сина купити їй найдешевший телефон, щоб хоча б із Зоєю здзвонитися. Вова весь час відмахувався: то забув, то магазин телефонів дорогою не траплявся, то грошей не вистачило. Ліда вже прямо просила переписати будинок хоча б на Генку, коханого онука. Але старенька трималася стійко.

Генка якось притяг додому кошеня. Хлопчик ріс жалісливим і добрим. Марія Костянтинівна сиділа на лавці біля ганку і бачила, як онук заніс дитину до хліву. Бабуся покликала дитину і суворо запитала:

— Гено, ти кого приніс?

— Бабулю, ти тільки мамі не кажи… Я кошеня біля школи знайшов…

— І що ми з ним робитимемо? Адже у твоєї матері алергія на котячу вовну.

— Хай у сарайці поки що поживе… А потім я йому дім знайду. Ти ж мене не видаси?

— Не видам, мій золотий. Тільки ти з пошуком будинку для кошеня не затягуй, гаразд?

— Добре, бабусю.

Наступного дня Марія Костянтинівна виявила у своєму городі крихітне цуценя. Дитинча тихо поскулив під кущем смородини, з побоюванням дивлячись на жінку вологими круглими оченятами. — «Ну, що з тобою робити… Пішли зі мною. Назву тебе Дружком», — промовила Марія Костянтинівна і акуратно взяла щеня впоперек теплого черевця. Скандала з Лідою вона не побоювалася, на нападки невістки жінка давно припинила звертати увагу.

Цуценя Марія Костянтинівна поселила у своїй кімнаті. Облаштувала йому лежанку, виділила дві миски під воду та корм. Ліда, почувши тихе верескування, моментально прибігла і закричала:

— Негайно приберіть цю гидоту з мого дому! Негайно!

— З якого часу мій дім став твоїм? І сама ти гидота, Лідо. Тепер це мій друг, він житиме зі мною.

— Не житиме він тут. Я зараз же викину цю псину за поріг! Ще не вистачало, щоб він тут гадив!

Марія Костянтинівна повільно піднялася з ліжка і підійшла до невістки. Дивлячись Ліді прямо в очі, жінка сказала:

— Тільки спробуй торкнутися щеня. Тієї ж миті вилетиш із цього будинку. Ти мене зрозуміла?

Ліда осіклася. Поглянувши у вічі свекрусі, невістка зрозуміла: не жартує.

Генка, коли почалася метушня зі цуценям, швиденько збігав у хлів за кошеням і проніс його під футболкою в кімнату до бабусі. Коли він акуратно опустив малюка на ліжко, Марія Костянтинівна сплеснула руками:

— Генку, паршивець ти такий собі! Ти чого його сюди приніс?

— Бабулю, ну чого він там один, ще й уночі? Мама тепер до тебе в кімнату ніколи не зайде, вона ж тварин ненавидить. А Барсик із Дружком разом спатимуть. І грати. І тобі, бабусю, тепер нудно не буде!

— Та вже… З собакою та котом в одній кімнаті точно не будеш нудьгувати…

Генка, як і обіцяв, шукав будинок для Барсіка. Поки охочих взяти кошеня не було, але хлопчик не впадав у відчай. Ліда того ж вечора нажалілася чоловікові. Той увійшов до матері в кімнату і спробував переконати її позбутися щеняти. Марія Костянтинівна навіть слухати не стала, виставила сина в коридор та зачинила за ним двері на ключ.

Грім гримнув за два дні. Увечері перед вечерею Марія Костянтинівна вийшла подихати повітрям на ганок і забула щільно зачинити двері. Цікаве кошеня вибралося в коридор. Ліда, накриваючи стіл у кухні, голосно чхнула. У носі засвербіло, з очей полилися сльози.

— Вова, у хаті кішка! Негайно знайди її та викинь, — не перестаючи чхати, промовила жінка.

Кошеня було виявлено під калошницею. Вова вже ніс його до виходу, як з вулиці зайшла Марія Костянтинівна. Швидко оцінивши ситуацію, мати вихопила тварину з синових рук і притиснула до себе.

— Не смій нести Барсика!

— Мамо, якого Барсика? Ти й кота притягла чи що? Мало тобі собаки у хаті?

— Мій дім, що хочу — то й роблю! Якщо треба буде, крокодила в себе поселю, і вас не спитаю!

Ліда, що чхає, вийшла в сіни. Почувши останню фразу, вона картинно зомліла.

— Тьху, актриса погорілого театру, — пробурмотіла Марія Костянтинівна. Не випускаючи кошеня з рук, жінка пройшла до своєї кімнати.

Ліда опівночі плакала. Вона кричала, що свекруха навмисно зводить її до могили. Що Марія Костянтинівна, чудово знаючи про алергію, навмисне принесла додому цього блохатого кота, щоб спровокувати в неї анафілактичний шок. Ліда поставила чоловікові умову: якщо за три дні він не вирішить питання з будинком і матір’ю, вона подасть на розлучення, а після розірвання шлюбу позбавить його батьківських прав на Генку.

Вова, як завжди, підкорився дружині. Він розповів, що рідний брат його колеги працює у психіатричній клініці. Дмитро міг зробити будь-яку довідку за гроші. Щоправда, заплатити доведеться багато. Ліда була готова залізти в борги, аби позбутися ненависної свекрухи. Тварин вона зібралася ліквідувати завтра ж.

Барсика та Дружка врятувало диво.

Коли Марія Костянтинівна пішла на пошту, Лідія взяла мишячу отруту, увійшла до кімнати свекрухи і почала висипати в миску з молоком порошок. Саме за цим заняттям і застала її Марія Костянтинівна, котра повернулася за окулярами. Жінка з невластивою їй силою відштовхнула невістку:

— Ти що робиш ? Отруту підмішуєш?

— Отруту! Як ти мені набридла, стара відьма! Чому ти слідом за чоловіком на той світ не забралася?!

— Не дочекаєшся, я ще поживу!

— Недовго тобі тут жити лишилося! Вовка визнає тебе недієздатною і поїдеш ти в психлікарню! А я нарешті заживу по-людськи!

— Без суду не визнає, рано радієш, Лідо.

— Щоб визначити тебе в психлікарню, суд не потрібен. Днями вже довідка буде готова. А поки що насолоджуйся останніми днями. І з жвавістю попрощатися не забудь!

Марія Костянтинівна дочекалася сина з роботи. Їй треба було з ним поговорити. Жінка сподівалася, що Ліда зі зла збрехала про психіатричну лікарню, але Вова не став відмовлятися.

— Вибач, мамо. Ліда має рацію, ти нам жити заважаєш.

— Синку… Як ти можеш… Адже я ж мати твоя…

— Мамо, давай вирішимо все без скандалу. Ти будинок на мене переоформиш і переїдеш у пансіонат. Знаєш, як там добре? Багато інших стареньких, годують відмінно, дозвілля цікаве. Обійдемося без довідок, га?

— Як ти, синку, красиво життя в будинку для літніх людей описав…

Марія Костянтинівна заплакала. Вова, побачивши сльози матері, скривився і пішов у спальню. Гена кинувся до бабусі на шию:

— Бабусю, я тебе не пущу нікуди! З тобою поїду!

— Золотце, біжи до баби Варі. Попроси її, хай Зої терміново зателефонує і скаже, що мене в будинок для літніх людей забирають. Дивись, щоб матір із батьком тебе не бачили.

Зоя, після дзвінка Варвари, моментально виїхала до села. З собою дівчина взяла чоловіка та двох його братів. Ліду та її чоловіка-підкаблучника того ж дня викинули з дому. Невістка погрожувала, що ніколи не дозволить свекрусі бачитися з онуком, але Зоя заспокоїла Марію Костянтинівну: можна подати до суду на визначення порядку спілкування з дитиною.

Гені вже дванадцять років, його думка обов’язково враховуватиметься. Дружок та Барсик залишилися жити зі старенькою. Вирішили, що дім Марія Костянтинівна перепише на Зою, а та потім на Генку, як тільки йому виповниться вісімнадцять.