– Мамо, ну чого ти не можеш зрозуміти? Ображаєшся на рівному місці. Ми не зможемо приїхати до тебе на свята, занадто багато роботи. А потім Ірина захотіла в Буковель їхати, ми вже навіть готель забронювали.

Син ще продовжував щось у слухавку говорити, але Ніна його не чула, бо сльози так рясно текли з її очей, що жінка вже і зупинитися не могла. От що вона своєму сину зробила, чим не вгодила, що він навідріз відмовляється до неї приїжджати.

Ніна жила заради свого єдиного сина Євгена. Ріднішого за нього у неї ніколи нікого і не було. Вона і народила його, що називається, “для себе”, у віці 35 років, коли вже зрозуміла, що заміж не вийде.

Їй не було ні кому підказати, ні кому її картати. Сиротою Ніна росла. Мами своєї вона не знає, ростив її батько.

Ніна йшла по вулиці і у важких роздумах зайшла в підземний перехід. Там її увагу привернула бабуся, яка продавала в’язані вовняні шкарпетки.

Жінка на підсвідомому рівні підійшла до бабусі, взяла до рук одну пару, і вмить відчула тепло, яке розлилося по її тілу. Таке тепло колись вона відчувала, коли її мачуха, тітка Василина, теж в’язала їм з братом такі ж вовняні шкарпетки.

Жили вони тоді так бідно, що здається, вже гірше і бути не може. Взимку Ніна не ходила в школу, бо не мала чобіт. Сиділа на пічці, їла коржі з чорної муки, які пекла мачуха, і злилася на весь світ, а особливо на тата за те, що він привів у їхній дім цю неприємну жінку.

Мачуху свою Ніна не любила. Вона їй здавалася не красивою, схожою на Бабу Ягу, вони з братом її боялися, і не розуміли, що батько в ній знайшов.

Як тільки Ніна закінчила школу, вона чкурнула в місто, щоб зачепитися хоч за якусь роботу. Влаштувалася на завод, там давали кімнату в гуртожитку.

Відтоді у Ніни почалося нове життя. А про старе вона і згадувати не хотіла. В село приїжджала вкрай рідко, а коли тата не стало, то вона і зовсім забула туди дорогу. Їхній родинний будинок успадкував брат, а Ніна укоренилася в місті – спочатку в гуртожитку жила, а потім і однокімнатну квартиру в малосімейці отримала.

Роки бігли з шаленою швидкістю, от тільки Ніна як не намагалася, а вирватися з бідності так і не змогла, жила в своїй однокімнатній квартирі, рахувала копійки від зарплати до зарплати.

Виявляється, не так просто в цьому житті і себе забезпечити, і ще щось дітям дати. Євген ріс чемним хлопчиком, не створював мамі проблем, але коли закінчив школу, його наче підмінили. Одружився рано, пішов жити до дружини і її батьків, бо там були значно кращі умови, а про рідну матір став забувати, і дуже дратувався коли вона йому телефонувала по дрібницях.

Ніна крутила в руках ті вовняні шкарпетки і чомусь їй дуже захотілося їх купити. А ще, вона пригадала свою мачуху. Цікаво, як там вона? Чи жива ще? Чи вже немає її на цьому світі?

На наступний день Ніна купила квиток на рейсовий автобус і поїхала в село. Зайшла спочатку на могилку свого батька, потім навідалася до брата.

Той, здається, був не дуже радий бачити свою сестру, бо вже з самого ранку був напідпитку і подумав, що вона приїхала за спадщиною.

Розчарована такою зустріччю Ніна вже зібралася йти, але ще запитала брата, що з їхньою мачухою, де вона?

Брат відповів, що жива-здорова, живе самотньо у своїй хижі на краю села. І Ніна вирішила, що піде до неї, провідає її.

В хаті мачухи було тепло, пахло травами і свіжою випічкою. Не зважаючи на свій вік, тітка Василина почувалася доволі бадьоро, і пекла в печі хліб.

– Тітко Василино, впізнаєте мене? – несміливо запитала Ніна.

– Я чекала на тебе, Ніночко. Заходь до хати, – сказала старенька і було помітно, як по її щоці скотилася сльоза.

– Як ви живете? Скільки ж ми з вами не бачилися! А скільки ж вам років?

– В цьому році буде 85. Але я мушу, дитинко, триматися, бо на цьому світі немає жодної живої душі, якій я б була потрібна.

Мачуха накрила на стіл, поставила свіжовипечений хліб, сальце, чаю свого фірмового трав’яного заварила. Ніна сиділа навпроти старенької, розглядала її зморшкувате обличчя, і про себе відмітила, що у неї дуже добрі очі, щоправда, з віком вони округлилися і стали схожі на мишачі, але ж добрі які. І зовсім вона не схожа на Бабу Ягу.

Ніні раптом стало дуже соромно за свою дитячу поведінку. Мачуха їх любила, просто не могла нічого їм дати, бо сама нічого не мала. А свою любов і турботу вона проявляла у тих в’язаних вовняних шкарпеточках і коржиках з чорної муки.

– Тітко Василино, а як ви дивитися на те, щоб переїхати до мене, хоча б на зиму. Квартира у мене хоч однокімнатна, але ми помістимося. І тепліше удвох буде, – раптом запропонувала Ніна.

Мачуха спочатку відмовлялася, але Ніна дуже хотіла зробити для неї щось хороше, тому зрештою переконала її переїхати хоча б на час зими.

На Святвечір мачуха допомогла приготувати всі 12 страв за старовинними рецептами, такої смакоти Ніна давно не їла. Раптом в її двері подзвонили, і вона вирішила, що це колядники. Коли пішла відчиняти, то обімліла – на її порозі стояв син, невістка і двоє онуків.

– А як же ваш відпочинок? – розгублено запитала Ніна.

– Відпочинок зачекає, ми до тебе приїхали.

– Тоді проходьте, я вас познайомлю з бабусею…

Такого щасливого Різдва у Ніни не було ніколи. Вона зібрала всю родину, і виявилося, що їх уже є багато, найрідніших людей, і це і є найбільшим щастям і багатством.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело