– Мамо, – перебила вона, – ти мені це не раз казала. І я тобі вдячна. Але я ж теж маю своє життя. У мене двоє дітей, кредити, робота. Мені важко, і я не можу взяти ще й твої рахунки на себе

Війна

Моя пенсія не дотягує навіть 5 тисяч. З чого я буду ті комунальні платити? Ну, хіба якщо зуби, як то кажуть, на поличку. Моя квартира колись перейде у спадок молодшій дочці. Старший син Дмитро вже багато років живе в Європі й до нас сильно не навідується.

А коли я сказала Уляні, щоб з січня платила, вона відповіла, що я ще молода і здорова та можу на якусь роботу поблизу дому влаштуватися.

– Я не збираюся з шістдесяти років тебе повністю утримувати. У мене своє життя, сім’я, діти. Ти ще не така немічна, як хочеш показатися, – відповіла дочка.

Її слова мене тоді аж перевернули. Я сиділа в кухні, мов опущений повітряний шарик, і тільки крутила в голові цю розмову. А чого вона так? Усе життя я віддавала дітям, з останніх сил витягувала, а тепер… немічна, кажеш? Та я за ради тебе ночей не досипала, з кожної зарплати кроїла, щоб ти мала найкраще. А тепер, коли потрібно трохи підтримки, мені говорять про якусь роботу?

– Уляно, ходи сюди, – покликала я дочку наступного дня, коли вона зайшла після роботи

Вона зняла пальто, поклала сумку на стілець і скептично подивилася на мене:

– Що сталося, мамо?

– Ми маємо поговорити.

– Ну, говори.

Я подивилася на неї уважно, оцінюючи, як вона змужніла. Уже давно не та дівчинка, яка з перепаленими нервами на екзаменах в універі дзвонила і плакала. Я тоді завжди знаходила слова, аби заспокоїти. А тепер… тепер ця доросла, самодостатня жінка дивилася на мене, ніби я їй щось винна.

– Ти справді вважаєш, що мені треба йти на роботу?

– Так, мамо, – без зайвих вагань відповіла вона. – Подивися на себе. Ти активна, не сидиш вдома, прибираєш, ходиш по магазинах. Якщо є сили на це, значить, можеш щось і заробити.

– І тобі не соромно це говорити? – я схрестила руки.

– Ні, – відповіла вона твердо.

Я вже почала втрачати самовладання:

– Уляно, ти розумієш, що я тобі життя віддала? Що завдяки мені ти вчилася, їздила по таборах, мала все найкраще?

– Мамо, – перебила вона, – ти мені це не раз казала. І я тобі вдячна. Але я ж теж маю своє життя. У мене двоє дітей, кредити, робота. Мені важко, і я не можу взяти ще й твої рахунки на себе.

– Ти думаєш, мені легко було?

– Я це розумію. Але чому ти зараз хочеш перекласти все на мене?

– Бо я твоя мати! – я не витримала. – А ти моя дочка!

Уляна підійшла до мене, подивилася прямо в очі:

– Мамо, ти сильна жінка. Не треба зараз прикидатися слабкою. Шукай рішення, а не звинувачуй мене

Вона взяла сумку й пішла в іншу кімнату. А я залишилася сидіти.

Пізніше того вечора я вирішила подзвонити Дмитру. Може, син хоч слово добре скаже.

– Дмитрику, привіт, як ти? – почала я з теплим голосом.

– Привіт, мамо, усе добре. А ти як?

– Та… – я зробила паузу. – Уляна мене розчарувала.

– Що сталося?

Я коротко переповіла ситуацію. Він слухав мовчки.

– Знаєш, мамо, – зрештою озвався, – я думаю, ти могла б трохи підробляти.

– Що? І ти туди ж?

Не ображайся, але це реальність. У нас у Європі пенсіонери працюють, якщо не вистачає грошей. Це нормально.

– А я, виходить, ненормальна? – я відчула, як в мені наростає образа.

– Ні, мамо. Просто ти звикла, що тебе забезпечують. Але зараз інші часи

Розмова закінчилася швидко. Я відчула, що навіть мій син на моєму боці не стоїть.

Я лягла спати, але сон не приходив. Крутилася з боку на бік, пригадувала кожне слово Уляни й Дмитра. А потім подумала: “А може, вони праві? Але ж хіба це справедливо?”

Наступного ранку я вийшла на балкон. Місто жило своїм життям, хтось поспішав на роботу, хтось прогулювався. “А що, як справді пошукати щось неподалік?” – промайнуло в голові. Але одразу ж ця думка викликала обурення: “Та я ж усе життя працювала! Невже вони не можуть трохи допомогти?”

Я все ще не знаю, що робити. Одне я зрозуміла точно – діти виросли, але чомусь більше думають про себе, ніж про свою матір.

А ви що думаєте? Як мали б вчинити мої діти? Чи я дійсно надто багато від них хочу?

Залишити відповідь