– Мамо, та що ви робите? – зойкнула я, коли це побачила.

Моєму здивуванню не було меж. Я вийшла сьогодні на кухню попити каву, а там збори вовсю.

Все, що ми не подоїдали, і навіть деякі продукти з морозилки, які не пригодилися на новорічні свята, мама чоловіка і його сестра грузили у свої клітчаті торби.

Вони приїжджали до нас на свята зі свого села. Свята виявилися надиво цікавими. Тепер я навіть не знаю, чи хочу ще бачити родичів чоловіка у нас вдома. А от сільських гостинців ми не побачили від них.

Зі свекрухою Антоніною Іванівною я спілкувалася в своєму житті дуже мало. Побралися ми з чоловіком пʼять років тому, і на той час Анатолій вже давно жив у місті. На розпис його мама не приїхала, а ми до неї їздили всього разів зо три.

Просто у нас часту немає їздити на інший край України часто, адже дуже багато працюємо, оскільки платимо іпотеку за нашу трикімнатну квартиру. У нас поки один син, але плануємо ще діток, одного або двох, тому житло брали одразу просторе.

Саме через цю просторість до нас і вирішили завітати на різдвяні і новорічні свята родичі мого чоловіка.

Все почалося ще до їхнього приїзду. Мама чоловіка зателефонувала за три дні до свят:

— Олю, ми приїдемо в четвер. Анатолій сказав, що у вас там місця багато. І ми гостей не запросимо багато, щоб вас не тіснити дуже.

— Гостей? — я навіть на секунду знітилася. — Ви ж самі приїжджаєте гостями!

— Та що ти, доню! Ми ж як свої, а це я так, для цікавішої компанії, — загадково промовила вона.

З четверга почалося свято. Свекруха привезла з собою свою сестру Ганну, сусідку Марію і ще якусь далеку родичку Любу, про існування якої я дізналася тільки зараз. Мій чоловік Анатолій лише потиснув плечима: мовляв, це мама, що з неї візьмеш.

Вся компанія моментально зайняла наш дім. Марія з сусідкою облаштувалися в нашій вітальні, Ганна — у дитячій, а мама чоловіка забрала собі нашу спальню. Ми з Анатолієм залишилися ночувати на розкладному дивані в кабінеті.

Перший день святкувань пройшов відносно мирно. Гості розсілися за столом, їли наш олів’є і запивали його іскристим, яке я берегла на вечір із чоловіком.

Увечері почалася гра в “крокодила”, яка ледь не закінчилася потасовкою, коли Марія почала описувати “айфон” цікавими словечками.

— Як ти могла не зрозуміти?! — кричала вона на Ганну. — Це ж така очевидна штука!

Наступного дня почалися екскурсії містом. Ну, як екскурсії: вони змусили мене водити їх магазинами.

Марія купила собі фартух, Ганна — черевики, а мама чоловіка забрала мою знижкову карту до супермаркету, бо “в селі такого точно нема”.

Але найцікавіше почалося на третій день, коли свекруха вирішила навчити мене “справжньої сільської кухні”.

— Олю, ти хоч знаєш, як варити холодець? — запитала вона з видом професора, що читає лекцію студентам.

— Звісно, знаю, — відповіла я.

— А от і ні, — хитро усміхнулася вона. — Ми вдома додаємо гірчицю прямо в бульйон. Так виходить смачніше.

— У нас так не додають, — обережно промовила я, але свекруха вже дістала баночку гірчиці.

Результат її експерименту був таким собі. Холодець не застиг. Увечері, коли всі сіли до столу, свекруха гордо поставила миску з тією рідиною і сказала:

— Це наш родинний рецепт. Не дивіться, що він рідкий. Спробуйте!

Чоловік закашлявся, дитина відсунула тарілку, а я ввічливо піднесла ложку до рота. Це було дуже так собі.

А от сьогоднішня сцена з торбами стала останньою краплею.

— Мамо, у нас не прийнято так збирати їжу, коли йдеш з гостей! — обурено сказала я.

— Та що ти, доню! Це ж ваші недоїдки. Нащо вони вам? — відмахнулася вона, загружаючи черговий пакет.

Після їхнього від’їзду я впала на диван і просто мовчала. Анатолій підсів поруч і обережно запитав:

— Ну що, наступного року кличемо? – хитро примружився чоловік.

Я мовчки подивилася на нього, думаючи, що якось пережити цей Новий рік було героїзмом.

Але ще раз? Питання відкрите. Якби ви на моєму місці поводилися з такими родичами?

Джерело