Кажуть, що мрії досить важко даються, аби втілити їх у життя. І я на собі знаю, як це складно. 

Отож, декілька років тому я вийшла на пенсію. Однак, розуміла, що на ті виплати не проживу і що то не гроші, а нещасні копійки. Тому вирішила поїхати в Португалію на заробітки. Досить швидко знайшла там роботу, працювала нянечкою у одній заможній родині. До речі, моя сеньйора виявилася українкою, яка також свого часу виїхала у Лісабон на роботу. Потім знайшла тут чоловіка, народила діток. Через те, що я також була її землячкою, сеньйора Вікторія платила мені дуже великі гроші і не так сильно обтяжувала клопотами. 

Раз на місяць я пересилала донькам якісь продукти, для онуків купувала іграшки та солодощі. Але ще в Україні перед поїздкою попередила, що ніхто від мене ні копійки не отримає. 

– Я не їду в Португалію, аби вам на життя заробити. Лідо, Лілю, ви вже дорослі жінки, у вас свої родини, у мене свої клопоти. Аби потім претензії мені не ставили!

Насправді я їхала в Португалію заради одного – будиночок. Річ у тім, що колись, ще років 20 тому, не стало моєї бабусі Магди Богданівни. І вона мені заповіла, як старшій онуці, свій будинок селі Загвіздя, то буквально декілька хвилин їхати маршруткою з Івано-Франківська. 

Загалом, той будиночок колись виглядав нормально. Два поверхи, велика територія, поруч садок та качелі. Однак, з того часу ми з чоловіком так і не робили ремонт. Деякі меблі вже просилися на звалище, поставити новий паркан з каменю, дошки де-не-де прогнили, а дах протікав останнім часом. Ще коли мій покійний Орест там господарював, то міг все полагодити. Але ось я вже вдова 10 років, сама ніц не справуюся. Тим паче, як я на свою зарплату виховательки у садку зроблю ремонт? То ж шалені грошиська треба! 

Тому ці заробітки були для мене спасінням. Встигну відкласти багато євриків, половину на ремонт, а решту матиму на спокійну старість. Ну ви ж погоджуєтеся з моєю думкою? 

Так я працювала років зо 4. І якраз у березні повернулася додому та почала шукати бригаду. Виявилося, що там ого-го скільки роботи! Ще й ціни на техніку та меблі загалом підросли в ціні через ситуацію в країні. Порахували, що ремонт треба завершити десь в червні-липні, до того майстри мають все зробити. Ну і я ще хотіла купити собі новий телевізор, холодильник, ванну. Адже до того туалет знаходився на вулиці, вдома була тільки невеличка душова кабінка. Хотілося якогось затишку врешті-решт. 

Але тиждень тому до мене приїхали доньки під причиною “онуки скучили, ми хочемо з тобою побачитися”. І наголосили, що є серйозна тема для розмови. Звісно, я здогадалася, що дівчата попросять. 

– Мамо, ти ж знаєш, що ми з Олегом вже який рік живемо у свекрухи. Мене з роботи звільнили, чоловік попав під скорочення. Мамо, я вже не витримую зі свекрухою жити, чесне слово! Навіть господинею у цій квартирі себе не почуваю. 

– І що ти пропонуєш, Лілю? 

– Будь ласка, поки відклади ремонт. Дай ці гроші нам, купимо нарешті окрему квартиру. А Ліда ніяк кредит не може виплатити за машину, там відсотки шалені. Цій хаті нічого не бракує. А нам ці гроші дуже сильно потрібні!

Ліля показала квартиру, яку вони з Олегом хочуть купити. Майже 90 тисяч доларів і це з готовим ремонтом. Дикі гроші! 

Загалом, я порахувала заощадження. Якщо віддати певну суму донькам, то в мене самої залишиться тільки 5 тисяч євро. Не так я уявляла свою старість. 

Сказала донькам, що подумаю над пропозицією. Ремонт поки не зупиняла, майстри працюють в хаті. Тільки що Ліля, що Ліда по черзі до мене телефонують та щодня розпитують “мамо, а що ти вирішила?”. 

Я ніяк не можу вирішити це питання. На одних вагах – моя мрія, а в іншій чаші – доньки. Так, я працювала довго, відкладала кожну копійку. І доньки про це знали. Але досі просять віддати їм ці гроші на власні потреби. 

А якщо вони потім взагалі від мене відмовляться? А якщо вони на старості років мені стакан води не принесуть? Ну яка гарантія того, що я потім не зостануся сама без копійки в гаманці?