У невеличкому містечку на заході України жила звичайна сім’я: мати Поліна, її двоє дітей, син Віталій та дочка Марина.

Їхній будинок, хоча й не великий дуже, був завжди сповнений тепла й затишку, але бідність не покидала їх ніколи, так якось вже повилося, на жаль.

Чоловіка Поліни, Сергія, не стало кілька років тому. З того часу вона сама тягнула сім’ю, працюючи на різних роботах, де вистачало сил, але грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше. Продукти, різні побутові речі, одяг для дітей – усе це було важким тягарем для однієї жінки.

Поліна не раз думала, що потрібно якось змінити своє життя. І ось одного дня вона вирішила поїхати за кордон, щоб заробити грошей, коли діти її вже навчалися і трохи самостійними були.

У Португалії, де працювало багато українців, вона могла знайти роботу, заробити гроші і повернутися додому, щоб забезпечити дітей.

Через кілька місяців Поліна виїхала до Лісабона, сподіваючись, що її рішення буде правильним. Вона залишила дітей, попросила наглядати трохи за ними сусідку, її подругу, та втішала себе думкою, що це тільки на деякий час.

Віталію було вже 19 років, а Марині – 17. Вони були досить самостійні, але на серці матері все одно залишалася тривога.

Відразу ж після приїзду в Португалію Поліна влаштувалася прибиральницею в один з багатоквартирних будинків. Зарплата була невелика, але досить для того, щоб тримати себе на плаву для початку.

Робота була важка, але Поліна не скаржилася, бо вже була готова до такого, знала, чому приїхала. Вона вірила, що це тимчасово.

Протягом року вона заощаджувала кожну копійку, працюючи по 12 годин на день.

Минув рік, і Поліна повернулася додому. Вона привезла з собою чималий суму грошей. Коли вона приїхала, її зустріли радісно. Віталій і Марина з нетерпінням чекали її.

– Мамо, ти привезла гроші? – запитала Марина, обіймаючи матір.

– Привезла, дочко, не хвилюйся. Тепер у нас буде все добре, – відповіла Поліна, з полегшенням усвідомлюючи, що повернулася додому після важких місяців на чужині.

Поліна розпаковувала сумки, які привезла з Португалії з речами та продуктами, а донька з сином вже рахували, що зможуть купити собі.

А ввечері щось з спино сталося, напевно потягнула мати, коли сумки важкі додому везла, лежала весь вечір, але на це уваги ніхто не звернув. Лише донька підбігла і запитала, чи завтра вони підуть разом до магазину, чи мама їй гроші дасть і вона піде сама.

Мати спокійно відповіла, що донька сама може взяти на столі 200 євро і купити, що вважає за потрібне, вона ж вже доросла в неї.

Це бу перший дзвіночок, але Поліна не зрозуміла його. Вона виправдовувала своїх дітей, адже розуміла, що вони стільки років жили в бідності, що й не дивно, що молода дівчина хоче купити собі гарний одяг, сукні, черевички, вона ж сама такою була в її роки, мріяла про красивий одяг, але батьки не могли дозволити цього їй.

Діти хотіли як не одне то інше, син попросив гарний телефон, комп’ютер, а Поліна ні в чому їм відмовити не могла. Як же можна дітям відмовляти? У них же таке бідне дитинство було.

Три місяці минуло і Поліна й не зогляділася, як стали закінчуватися гроші її. Була здивована дуже, адже вона розраховувала, що цих грошей їм вистачить надовго, але прорахувалася вона.

Зрозумівши, що потрібно дітям і освіту дати хорошу, через місяць Поліна знову стала на заробітки збиратися.

Цього разу в Португалії вона затрималася на цілих 10 років. Весь час вона гроші надсилала дітям на навчання, потім син одружився, окреме житло захотів, звісно, й доньці потрібно було на житло відкладати. І хоч в їх містечку хати не такі дорогі, але працювати жінці на це довелося роками.

Рік за роком минали, а в дітей, як не одне то інше бажання, Поліна вже не встигала за цим. А коли сина вже заговорив про нове авто, жінка зрозуміла, що вже ні, цього вона не зможе потягнути і стала планувати повернення додому.

– Мамо, ти чому нас не попередила, що з заробітками так несподівано попрощаєшся? – було перше, що сказала донька, коли до матері в гості прийшла, та сама покликала дітей, коли вже 3 дні була в Україні. – Ти ж знаєш, що ми з братом лише й на тебе розраховували. Я он заміж зібралася, допомогла б мені з весіллям, а потім вже про повернення думала б. Сподіваюся, ти привезла гроші, бо весілля в нас в ресторані буде.

– Так, доню, гроші я привезла, але на цей раз вже для себе. Всі останні роки я вас на ноги ставила, бачу, що ви вже гарно стоїте, пора й про себе подумати. Весілля хай зять тепер робить, від мене подарунок вам гарний буде.

– Що значить подарунок? Який подарунок? – защебетала донька. – Можливо, ти авто мені хочеш подарувати, я жд нещодавно здала на права.

– Дитино, який автомобіль? Про що ти говориш? У тебе чоловік вже буде, от і у нього запитуй про автомобіль.

Донька дуже образилася на матір, відразу додому пішла, навіть не забрала гостинці. А син того вечора до матері так і не прийшов, адже був розчарований, що з заробітками закінчено і більше йому нічого не перепаде, але ж він просив у матері автомобіль і дуже розраховував на неї.

Тим часом Поліна почала більше часу проводити з користю для себе. Вона зробила деякі покупки для себе, зайнялася ремонтом в будинку, та й взагалі почала відчувати, що її життя може бути іншим, ніж було раніше.

Вона більше не була в ролі тієї матері, яка завжди повинна була бути сильна і забувати про свої потреби заради дітей.

Та Поліна сама не могла збагнути, чому її діти стали такими вибагливими. Чому вони про гроші думають лише? Вони ж в такій бідній сім’ї виросли. Чому не цінують того, що вона їм дала.

З часом діти стали трохи ходити до матері, але вдячності за все, що вона зробила для них, у них не було. Відчувалася лише образа і претензії: чому мама повернулася, якщо ще довго працювати там могла.

Та Поліна дуже змінилася, вона вже не поспішала щоразу їм на допомогу, вона розуміла: час – це той найбільший дар, який неможливо повернути, і вона має право на своє власне життя.

Лише не розуміла, чому так змінилися діти, та чи може вона на них розраховувати на старості років?