Маргарита Петрівна любила лише онучку, а Тимошу винятково терпіла. Причина такого поділу була банальною: Тимофій був для Маргарити Петрівни нерідним онуком. Вона не хотіла його приймати і всіляко ігнорувала. Гуляла тільки з Дашею. У парк розваг – з Дашею. Подарунки – виключно для Даші.

Тимофій же через вік не розумів стосунків дорослих і вважав, що якщо Ігор його батько, то бабуся Рита для нього теж рідна. Справжній тато Тимофія загинув, коли хлопчик ще не народився. Поліна була вдовою з немовлям на руках, коли познайомилася з Ігорем. Він закохався в неї, і для нього була байдужа наявність дитини.

Він прийняв Тимофія як рідного, хлопчик навіть не замислювався, що справжній тато давно загинув. Поліна не почала розповідати дитині про це, щоб не поранити її. Їй було зручно, що Тимофій вважав Ігоря за батька. Вона думала, що, можливо, колись потім, якщо доведеться, розповість синові правду. Але поки що діти росли в повній родині і любили тата, маму… і бабусю, яка, вирішивши піти на безглуздий принцип, одна з усієї родини «ділила» дітей.

— Маргарито Петрівно, прошу вас, не треба відштовхувати Тимоша. Він ще малий і не розуміє, чому для Даші ви бабуся, а йому ніхто. Любити його не прошу, просто не треба відкидати.

— Поліно, дівчинко моя, — свекруха закочувала очі, — для Тимоші я й є ніхто. Навіщо я обманюватиму дитину?

— Але ж він тягнеться до вас.

— Це не мої проблеми. У мене одна онучка. А хлопчика, якого ти нагуляла, я не прийму. Мій син вирішив одружитися з «неправильною» панночкою з «доповненням»… я не в захваті, але це його справа. Як ти вже помітила, не сперечаюся, не лізу у вашу пару, хоча могла б. Так і ви не лізьте до мене зі своєю думкою. Я приїжджаю до вас лише заради онуки. Це єдине, заради чого у моєму розумінні ваша сім’я взагалі існує.

Слова свекрухи поранили Поліну. Але щось змінити було не в її силах. Вона сподівалася, що серце Маргарити Петрівни рано чи пізно розтане і Тимоша зможе завоювати кохання. Тому Поліна намагалася влаштовувати спільні прогулянки, походи до дитячих кафе та клубів разом. Ось тільки вся увага свекрухи була віддана виключно онучці.

Доходило до божевілля: одного разу бабуся не захотіла сидіти поруч із онуком, пересівши на інший кінець столу. Це було так демонстративно, що Поліна не витримала, взяла Тимоша і повела, залишивши дочку з батьком та свекрухою за столиком у кафе.

— Мамо, чому бабуся не любить мене? — плакав Тимоша, не розуміючи жорстокості дорослої жінки.

— Вона любить… — твердила Поліна, хоч сама не вірила своїм словам.

— Ні.

— Вона сіла поруч із татом, щоб ти не дізнався про сюрприз, який ми всі для тебе готували, — Поліна вирішила піти на хитрість, щоб відволікти хлопчика від сліз.

— Який сюрприз? — Тимоша витер сльози і глянув на маму.

— Великий. На день народження. Але це є секрет. Ми вміємо з тобою зберігати таємниці?

— Так, — усміхнувся Тимофій.

— Чудово. Тоді треба буде трохи потерпіти, а поки що пропоную піти в тир і виграти якийсь приз.

Поліна фактично викупила іграшку, бо потрапити в ціль вдалося лише кілька разів. Тим не менше Тимофій був задоволений.

Вони повернулися за стіл і Даша, звичайно ж, одразу почала скиглити, бо їй теж захотілося іграшку.

— Значить, я ділю дітей, а ти ні? — невдоволено стиснула губи свекруха. — Домоглася свого? Даша засмутилася через тебе! Не плач, Дашенько, я куплю тобі все, що захочеш. Ходімо. А вони нехай сидять зі своєю безглуздою свинею.

Насправді іграшка була схожа на ведмедя, але Маргарита Петрівна спеціально обізвала приз. А може, вона вважала свинею не іграшку.

— Мамо, дякую тобі за компанію, але ми самі вирішимо, що робити далі, — втрутився Ігор. Він зрозумів, що конфлікт тільки роздмухується, якщо відпустити матір із Дашею до дитячого магазину. Вони куплять щось велике, дороге, що обов’язково захочеться Тимоші. У результаті всі плакатимуть, ображаючись один на одного.

Маргарита Петрівна не почала дочекатися, поки син знову попросить її піти. Вона щось шепнула внучці на вухо і, не попрощавшись із невісткою та Тимошею, пішла.

На щастя, цього разу Тимофій не так близько до серця сприйняв догляд бабусі. Він був зайнятий своїм призом.

Щоб не ображати доньку, вони знову пішли на полювання на призи і виграли для Даші такого ж ведмедя. Конфлікт було вичерпано. Але не надовго.

Маргарита Петрівна не приходила цілих два тижні. Ображалася. І все-таки перед Новим роком вона вирішила відвідати онучку. Як завжди, вона принесла з собою подарунок. На цей раз Даша отримала від бабусі квиток на Новорічну виставу.

На щастя, Поліна була навчена гірким досвідом спілкування зі свекрухою і наперед дізналася від чоловіка, що його мати збирається купити квиток на певну виставу. Поліна відразу ж купила ще кілька квитків на ту саму виставу, щоб вручити синові такий самий.

Свекруха почервоніла від злості, але проковтнула те, що цього разу Поліна досягла свого. Тимоша був радий і чомусь подякував не мамі, а бабусі.

Вони з Дашею стали обговорювати майбутню виставу, а Поліна вирушила на кухню, щоб зайнятися справами. Але через десять хвилин до неї прибігла Даша. Дочка плакала, лаючи брата.

— Він з’їв мою улюблену цукерку! – кричала вона.

— Яку цукерку?

— Бабуся принесла мені ще один подарунок. Солодкий, — плутано пояснювала дочка, — я відкрила його і побачила улюблену цукерку. А Тимофій сказав, що це його подарунок теж. І першим схопив цукерку. Але бабуся сказала, що подарунок лише мій! Це несправедливо, що він з’їв мою цукерку!

Поліна пішла до кімнати. Їй треба було розібратися в тому, що сталося, і поговорити зі свекрухою. Але Маргарита Петрівна, зробивши свою справу, тихо пішла. Коли вона встигла підсунути онуці “троянського коня” у вигляді солодкого подарунка, було невідомо.

Щоб заспокоїти дітей, що мало не побилися, Поліні довелося відразу ж вирушити на пошуки такого ж подарунка по найближчих магазинах. На щастя знайти вдалося. Діти помирилися і перестали сваритися.

А ось Поліна дуже хотіла висловити Маргарит Петрівні все, що накопичилося.

Вона боялася уявити, що станеться у день народження Тимоші. Він дуже чекав на свято, хотів, щоб вся родина подарувала йому подарунки. Але Маргарита Петрівна сказала, що в неї цього дня інші, важливіші плани.

“Я не прийду. І на подарунок не сподівайтесь», — написала вона невістці у відповідь на запрошення.

Поліна вирішила, що в такому разі подарує синові подарунок від бабусі сама.

Вона купила гелікоптер, про який мріяв Тимоша та конструктор у вигляді аеропорту. Для Даші вона купила невеликий літачок, щоб дочка теж могла грати і не відчувала себе обділеною.

Діти залишилися у захваті.

— А чому бабуся не прийшла? — спитав Тимоша. — Я хотів сказати їй дякую за подарунок.

— Вона захворіла. Не хвилюйся, синку, я передам їй подяку від тебе, — відповіла Поліна. Її план був ідеальним, але вона не передбачила те, що Маргарита Петрівна одужає через пару днів після дня народження Тимоші і прийде провідати внучку.

Тимоша ще не встиг забути іграшки, він грав у них і з особливою радістю подякував бабусі за чудовий сюрприз, який вона так довго готувала.

— Ти найкраща бабуся, – сказав він. – Я так сильно тебе люблю!

Тимоша підійшов до Маргарити Петрівни, щоб її обійняти, але жінка замість того, щоб виявити ввічливість, відвернулася і пішла до онуки. Тимоша розгубився. Він був настільки приголомшений такою байдужістю, що навіть не зміг заплакати.

— Ти мене не любиш. Мама обдурила мене, — тихо сказав він.

— Справа в тому, Тимофію, що я не вважаю за потрібне обіймати чужих дітей. Ти мені нерідний, і я не відчуваю до тебе нічого, крім співчуття.

— Маргарита Петрівно, що ви таке кажете?! — Поліна чула уривок фрази і не могла повірити, що свекруха настільки безсердечна, щоб висловити малюкові таке в обличчя.

— Я звикла говорити правду. Нехай знає і більше не ставить дурних питань. Вони мені набридли, — сказала як ні в чому не бувало свекруха.

Даша теж напружилася. Вона більше не посміхалася бабусі. Дочка хотіла розплакатися через брата. Вона сприйняла слова Маргарити Петрівни буквально.

«Тимофій – чужий? Як це могло статися?” — не розуміла дівчинка, дивлячись на матір і брата сльозами повними очима.

— Ідіть, будь ласка. Зараз же, — твердо сказала Поліна Маргаріті Петрівні. — Чужа тут ви.

Свекруха не стала сперечатися. Вона мовчки забрала свої речі та поїхала додому. А ось Тимофій весь вечір був мовчазний і не торкнувся іграшок.

Коли Ігор прийшов додому, то одразу зрозумів, що у родині проблеми. Всі були не такими, як уранці.

— Що трапилося? Знову матір щось викинула?

Поліна не хотіла скаржитися, але сльози самі потекли по щоках. Вона розповіла чоловікові все, що сталося і Ігор так розлютився на матір, що хотів зараз же до неї поїхати.

— Не треба. Вона ніколи не зрозуміє нас. Для неї немає інших точок зору, лише її правильна.

— Добре. Значить, вона більше не приїжджатиме. Розкол у сім’ї — це не те, на що я розраховував, створюючи наш затишний острів щастя та благополуччя. Якщо мати не хоче приймати нас як одне ціле, то нехай залишається сама собою. Ми не ділимося на частини.

— Тату… а я правда чужий? — тихо спитав Тимоша, підійшовши до батька.

Ігор трохи подумав, а потім сказав синові дуже важливі слова, які дозволили дитині знову повірити батькам.

— Бабуся не вважає тебе рідною, бо вона й справді тобі нерідна. Вона для всіх нас — чужа людина. Ти мій син, Даша моя дочка. А бабуся… вона просто була моєю мамою.

— А я зрозумів. Вона всиновила тебе та виховувала.

— Точно. Тому вона не рідна для тебе. От і все, – кивнув Ігор.

— То ми з тобою рідні? І я не чужий?

— Звісно, ​​ні, синку. Ви з Дашею – мої. Хіба можна у цьому сумніватися? — усміхнувся батько, обіймаючи дітей. Поліна тихо плакала, відвернувшись до вікна. Вона подумки дякувала Богові за чудового чоловіка, якого їй послали Небеса. А свекруха… вона і справді була чужою. Тепер уже без сумнів