– Шановний? Жіночко? Молодий чоловіче? Дівчино? – сивенький дідок у синьому пуховику і в’язаній шапочці марно намагався привернути до себе увагу.

Люди проходили повз нього, піднявши коміри і натягнувши каптури, хмурилися.

Не було їм жодного діла до розгубленого діда з великою сумкою через плече. Своїх справ безліч. Та й погода зараз не дуже – ішов дощ, дув крижаний вітер…

Нарешті старий втомився, втратив надію достукатися до квапливих перехожих.

Він сів на лавку біля зупинки.

– Зараз, зараз, потерпи трохи. П’ять хвилин посидимо і додому підемо, – пролунало справа.

На лавці сиділа літня жінка. Худенька, маленька, у сірому пальті.

З-за пазухи у неї виглядали цікаві карі очі, а до них додавалася парочка вух-трикутничків і чорний ніс.

– Цуценя! Гарне яке, – подумав старий.

Жінка тим часом залізла в кишеню пальта і дістала пампушку в прозорому пакетику. Розламала:

– Тримай, перекуси поки що, – запропонувала вона цуцику.

Той не відмовився. Він зʼїв пампушку, ніби її й не було.

– А це горобцям… – друга половинка пампушки крихтами засіяла асфальт біля ніг жінки.

Старий мовчки спостерігав. Нарешті і на нього звернули увагу:

– Ти що, загубився, любий?

Старий кивнув:

– Є трохи… Ось намагався спитати дорогу. Так ніхто так і не підказав. Біжать люди повз, поспішають.

– А куди тобі треба?

– Шукаю провулок Зелений.

– Поталанило тобі. Я там живу. Постривай трохи, перепочину і проведу тебе. Тільки вже вибач, швидко не побіжимо. Я рахуй, старша за тебе. Відбігала своє.

– Дякую! – усміхнувся у сиві вуса старий.

… – Не дарма я сьогодні до зупинки цієї дійшла, – подумала Марія Степанівна. – Наче ж тільки ялинки подивитися хотіла і мандаринів купити… А дивись же ж, виявляється, я ще комусь можу стати в нагоді!

Вона любила Новий рік. Попри все, любила. Нехай із роками щось турбувало в здоровʼї. Нехай життя невблаганно змінювалося, і часто не на краще. Все одно напередодні Нового року Марія Степанівна чекала на якесь, хоч малесеньке, але диво, плекала в серці боязку надію…

– Та зніми ти рожеві окуляри, Степанівно. Рахуй, уже на цвинтарі прогули ставлять, а ти все святу радієш, неначе дитя нерозумне! – бурчала її подружка, Олена Ігорівна. – А чого тут радіти? Відлунають вітання і опа! Вийдеш першого січня в магазин, а ціни знову підняли, а за ними і комуналку.

Марія Степанівна у відповідь тільки посміхалася. Звикла вона до бурчання подружки за стільки років. Вічно Ігорівна чимось незадоволена. Можна подумати, що від її невдоволення щось зміниться: ціни знизять або пенсію на сто відсотків збільшать… Ні. То чого тоді бурчати, настрій собі псувати?

Але переконувати Ігорівну не було сенсу. Така вона вже вродилася. Образилася на життя, от і бурчить. Ну та й гаразд, у кожного свої недоліки. Тим більше, що немає у Марії Степанівни людини ближчої за неї. Чоловіка не стало кілька років тому. Дітей не вдалося завести. Залишилася поряд одна Ігорівна…

У неї рідних хоч і більше, та от рідко вони її відвідують. Живуть далеко, зайняті вічно. Ігорівна на них ображається:

– Ох, Марійко, ось тобі Бог дітлахів не дав… А мені дав, але натомість молодість мою забрав. А що? Я ж пурхала над сином, наче птах над пташеням. Ні сну, ні втоми. І де вдячність? Раз на сто років синок дзвонить, раз на двісті років приїжджає! Жива мати – і добре, а не стане, то теж діло життєве!

Марія Степанівна слухала, як могла втішала, як уміла співчувала. Але в душі не погоджувалась з подругою. Намагалася іноді розбурхати її, але марно. Ось і сьогодні запропонувала прогулятись. Але та категорично відмовилася:

– Та здалися мені ці ялинки під дощем. До того ж народу повно мабуть. А народ нині злий, нервовий. Не хочу! Іди одна, коли так хочеться мокнути.

І Марія Степанівна пішла.

Вона вже купила мандарини, коли побачила мужичка з цуценям:

– Купіть своєму дитині на Новий рік собачку! Чудовий песик!

Але люди поспішали повз.

– Цікаво, де він цуцика взяв? Адже на вигляд – справжній гульвіса, – подумала Марія Степанівна. – І куди він бідолаху потім подіне? Охочих забрати цуценя щось негусто.

…Василь продавав цуценя через повну безвихідь. Святкував він уже тиждень. Гроші скінчилися, все, що можна продати – теж. Друзі на допомогу не поспішали. От Василько і вийшов із квартири, сподіваючись зустріти когось зі знайомих на вулиці. Може, дадуть яку копійку, не залишать людину в «біді».

На першому поверсі під батареєю він і помітив маленьке чорне цуценя.

– Виніс хтось, а може, навпаки – пустили собачку погрітися, – подумав він. – Може, його продати, якщо він все одно нічий? Пам’ятається, у моєму дитинстві собачка вважався гарним подарунком!

Радуючись своїй кмітливості, він взяв цуценя і поквапився на вулицю. Там, примостившись під дашком зупинки, він і розгорнув свою рекламну кампанію:

– Подаруйте собі радість! Купуйте собачку. Симпатичний сторожовий песик! Буде вашим дітям щастя, а вашому будинку захист!

Але люди поспішали повз, обходили Василя і цуценям не цікавився. Нарешті той втомився, притулився до стіни, задимів. І тут його смикнули за рукав:

– Скільки за собачку хочеш?

Перед ним стояла бабуся. Маленька, худенька, у сірому пальті, з пакетом, на дні якого вгадувалися помаранчеві мандаринки.

– П’ятсот!

– Ну ти, любий, загнув! Триста можу дати. Ти давай, не скупись. Краще триста, аніж нічого.

– Гаразд, чотириста, – сказав Василь, прикинувши платоспроможність покупця.

– Забирай! Тільки через співчуття до цуцика. Адже винесеш десь бідолаху, якщо продати не вийде.

Бабуся витягла чотири акуратно складені купюри.

Після чого забрала цуценя у Василя і жваво пішла геть…

…– Зараз, миленький, пару булочок купимо, на лавці п’ять хвилин перепочинемо, і додому! – шепотіла Марія Степанівна до цуцика. – Я й тебе пригощу. Голодний, мабуть. Люблю пампушки. Раніше вони смачніші були, але це теж нічого…

Вона влаштувалася на лавці. Поруч сидів дід у синьому пуховику. Вигляд у діда був розгублений і нещасний. Дощ намочив в’язану шапочку, звисав краплями на сивих вусах і бороді.

– Заблукав, чи що, дід? – подумала Марія Степанівна. – Треба допомогти… Шкода людину. На вигляд мій ровесник. Старий. Може, адресу забув?

На її радість адресу дід пам’ятав. До того ж треба було йому на ту саму вулицю, на якій уже купу років жила сама Марія Степанівна.

– Давайте я хоч допоможу, – запропонував старий, закидаючи на плече велику сумку.

– Та не треба! У мене що… Кіло мандаринів, і ось – сюрприз чорний, вухатий, – усміхнулася Марія Степанівна.

Але дідок, не слухаючи заперечень, відібрав у неї пакет, і вони рушили через двори в бік Зеленого провулка.

Поки йшли, Марія Степанівна розмовляла. Якось так вийшло, що розповіла попутнику все про своє нехитре життя. Дід мовчав, слухав, кивав.

– Я ось Новий рік із дитинства люблю. Мене вже не виправити, – казала Марія Степанівна. – Коли чоловіка не стало, думала, мені не буде до свят. Горювала дуже. А як же ж?! Рахуй, ми з ним майже пів століття прожили. Добре прожили. Хоч і без дітей.

І ось як було прийняти, що тепер мені одній далі по життю йти доведеться? Все всередині протестувало. А потім якось оговталася. Подумала, що коли вже дане мені це життя, треба приймати його і радіти кожному дню.

До свого чоловіка я ще встигну… Вірю я, що дочекається він мене там. Моя подружка ось мене за це нерозумною рахує. Ну та це її справа. Я не ображаюся. У всьому іншому вона в мене хороша…

Так, за розмовами, вони підійшли до її будинку.

– Ну, ось ми й прийшли, – Марія Степанівна кивнула на підʼїзд. – А тобі в який будинок, любий?

Старий на секунду замислився:

– Та мені теж сюди, начебто. Будинок дванадцять, квартира сорок три.

– Як сорок три?! – ахнула Марія Степанівна. – Помиляєшся ти, любий. Сорок третя поряд зі мною. Тільки от не живе там ніхто. Давно вже квартира порожня стоїть. Начебто здавали її в оренду… Але мешканці місяця три тому поїхали. Куди – я, звісно ж, ​​не знаю.

Дід зітхнув, він простягнув Марії Степанівні пакет із мандаринами:

– Значить, помилився я… Ну, гаразд, піду. Зі святом вас.

– Та куди ж ти підеш? Ти ось що, давай-но, любий до мене. Гостем будеш. Негідно це хорошу людину на вулицю у темряву відпускати, – зважилася Марія Степанівна.

– А не боїтеся? – запитав дід. – Раптом я зовсім нехороший.

– Перебоялася я своє, – Марія Степанівна потягла за ручку двері, озирнулася. – А те, що ти добрий, у тебе, любий, великими літерами на лобі написано.

…– Кого це ти привела? – Ігорівна зазирнула в кімнату, кивнула незнайомому дідусеві і повернулася на кухню, де поралася Марія Степанівна.

– Ти про кого? Про гостя чи про собачку?

– Про старого того, що в тебе за столом всівся.

– Хорошу людину запросила. Загубився дідусь. У сорок третю прийшов, а там ніхто вже купу років не живе. Сама знаєш.

– Та де ти його взяла? – не вгавала Ігорівна.

– Біля зупинки.

– Зовсім баба вже. А раптом він пройдисвіт який?

– Та що ж у мене брати? – Марія Степанівна глянула на подругу з-під окулярів. – І ніякий він не пройдисвіт. Ти йому в очі глянь! Ну, не буває у поганих людей такого доброго погляду. Або я зовсім нічого в житті не розумію.

– Звісно, ​​нічого не розумієш! Як ти тільки до сивого волосся дожила зі своєю довірливістю? Ох, горе мені з тобою… Давай тарілки!

– Тримай, – Марія Степанівна вручила Ігорівні кілька тарілок. – Віднеси. І дідуся нашого не лякай!

Коли вона сама зайшла в кімнату, песик сидів на одному краю столу, дід на іншому… Щось говорив телевізор. Але подругу він не цікавив, вона уважно вивчала збентеженого гостя.

– Чого це ти, Степанівно, навіть ялинкових гілок цього року не купила? – поцікавилася вона.

Дід стрепенувся. Схопився за свою червону сумку.

– Зараз. Це швидко!

Блимнула блискавка, і з сумки з’явилася мініатюрна ялинка, потім пара коробок у золотистій обгортці, за ними пішла пляшка ігристого, десяток хлопавок, п’ять блискучих змійок мішури, кілька банок закрутками, фігурка Миколая, величезний ананас…

– Та ти що фокусника на вулиці підібрала?! – Ігорівна здивовано спостерігала, як із сумки виринають все нові й нові предмети. – Ваше прізвище не Коперфілд, бува? Ну, не могло там стільки поміститися!

Дід хитро глянув на Ігорівну, посміхнувся до білої бороди, потім підморгнув Марії Степанівні.

Та подивилась у його блакитні, добрі очі. Щось знайоме, давно забуте прочинило дверцята в самій глибині пам’яті.

Такі ж очі в обрамленні білосніжних кучерів вона вже бачила…

Давним-давно вони мали великого іграшкового Миколая під ялинку. У гарному, посипаному срібними сніжинками, червоному кожусі, у такій же ж ошатній шапочці, з такою бородою таіочима, кольору лагідного неба.

– Його прізвище не Коперфілд… – заворожено сказала вона. – Я знаю, як звуть нашого гостя! Невже ви мене спеціально чекали на тій лавці біля зупинки? Невже знали, що сорок третя квартира порожня? Невже здогадувалися, що я обов’язково запрошу вас?

– Не зовсім так… – відповів старий. – Я шукав хорошу людину. Дуже вже хотілося подарувати диво тому, хто його дійсно заслуговує. І зустрів вас. З цуценям за пазухою, з мандаринами в пакеті, зі святом у душі, незважаючи на всі негаразди…

Ігорівна, яка все ще нічого не розуміла, переводила погляд з одного на іншого. Зрештою, здогадалася. Приклала руку до грудей:

– Ох, моя подружка живого Миколая привела! Оце дива…

Старий простягнув Ігорівні коробку в золотистому папері:

– Треба будемо святкувати й отримувати подарунки!

На столі блимала вогниками ялинка, біля ніг крутилося чорне цуценя, Ігорівна тримала блискучий подарунок.

– У нашому житті є місце для радості… – прошепотіла Марія Степанівна. – А інакше як жити?

Миколай кивнув головою.

А Ігорівна подумала:

– Права, Марійка. Навіть якщо вранці виявиться, що це все нам наснилося… Але сон був щасливим. А взагалі, подумаємо про це завтра!

– Відкривайте ігристе, казковий дідусю! – радісно вигукнула вона…

Джерело