– Маріє, ну який корпоратив, ти на себе в дзеркало подивися! – видав чоловік, не знаючи, що за ці слова доведеться поплатитись.

– Ну, а ти на себе, Андрію? У тебе ж живіт від пінного вже більше, ніж у мене був на останньому терміні!

– Не треба тут порівнювати! – Андрій роздратовано махнув рукою, наче відмахувався від настирливої ​​мухи. – Я на роботі орю, а ти вдома сидиш цілими днями. Що тобі заважає, хоч якось стежити за собою?

Маша судомно проковтнула, намагаючись стримати сльози. Вона не хотіла плакати, не хотіла давати йому цієї насолоди.

– Знаєш, – її голос тремтів, але вона намагалася говорити спокійно, – я сиджу вдома, щоб у тебе була чиста хата, і гаряча вечеря. Щоб дитина була доглянутою. Це ж ти сказав, що моя робота – нісенітниця, а важливіше – турбота про сім’ю!

– Та хто ж знав, що ти перетворишся на… – він замовк, не домовивши, але в повітрі явно повисло слово “тітка”.

– Ну скажи, скажи! Тобі ж стане легше, якщо принизиш мене ще раз! – Маша різко встала, штовхнувши стілець.

– Може, я й не така, як твої співробітниці в цих обтислих сукнях, але знаєш що? Я – твоя дружина! Чи ти забув, як обіцяв любити мене такою, якою я є?

Андрій пирхнув і відвернувся до вікна. Вечірній Київ мерехтів вогниками, але він бачив лише своє відображення, та повне злості обличчя дружини.

– Давай без драми, Маріє. Просто не треба пхатися туди, де тобі не місце. Усі дивитимуться. Думаєш, мені приємно буде? Я хочу пишатися дружиною, а не ховатись за спинами колег.

Ці слова вразили в саме серце. Вона мовчала кілька секунд, поки Андрій, розізлившись на її завзятість, не додав:

– Гаразд, годі. Мені час. Треба попрасувати костюм. Ти це хоча б можеш зробити?

Марія стояла, як укопана, доки Андрій не вийшов із кухні. За спиною залишилася гучна тиша, яку порушував лише телевізор, який говорив про новорічні знижки.

Вона підійшла до дзеркала, що висіло на стіні в передпокої. Тьмяне світло лампочки вихоплювало з відображення втомлені риси, темні кола під очима і волосся, зібране в недбалий пучок.

– Ну, як же так? – Прошепотіла вона, притискаючи долоню до губ, щоб не розплакатися.

Десь за дверима зашуміла вода – Андрій приймав душ. Вона заплющила очі, намагаючись придушити все, що зараз хотілося виплеснути криком. Її маленький син мирно спав за стінкою, і вона не хотіла його будити.

Маша глибоко вдихнула, розвернулась і пішла у спальню. У неї не було сил прасувати цей клятий костюм. Їй згадалися уривки з минулого…

– Машко, ну ти ж зірка! – Катя, подруга Маші, захлиналася від захоплення, розглядаючи її новий проєкт. – Це що за краса? Як ти таке вигадуєш?

Маша посміхнулася, злегка збентежено поправляючи пасмо, що вибилося. Тоді, років сім тому, вона справді вірила, що має велике майбутнє.

У руках Катя тримала брошуру – одну з перших, яку Маша намалювала для дизайнерської студії, куди влаштувалася одразу після інституту.

– Ой, Кать, припини! – Розсміялася вона. – Це просто робота. У нас боса все не влаштовує. Ніяк не можу вгадати із кольорами.

– Та ну його! Головне, що ти можеш, – подруга обійняла її за плечі. – Я б так не змогла. Ти – талант, Машко!

Ці слова ще довго дзвеніли у її голові. Тоді вона й уявити не могла, як усе зміниться.

Вечір. Кафе у центрі Києва. Андрій трохи нахилився через стіл, і взяв Машу за руку.

– Марійко, ну ти серйозно думаєш, що це твоя справа назавжди? – Його голос був м’яким, але в ньому прозирало щось наполегливе.

– Дизайнерство – це, звичайно, здорово, але для сім’ї… Ти ж сама говорила, що мрієш про будинок, дітей. Я, до речі, це можу забезпечити.

– Андрію, ну… – Маша невпевнено знизала плечима. – Я люблю свою роботу. Вона… вона мені подобається.

– Та зрозуміло, що подобається! – Він посміхнувся, трохи міцніше стиснувши її пальці. – Але ж ти бачиш, як я намагаюся? Як підіймаюся? А ти чого на цих копійках сидиш? Краще займися тим, що важливо. Я буду завжди з тобою.

Ці слова тоді здалися Маші справжньою обіцянкою щастя. Вона щиро вірила, що Андрій дбає про неї, про них. І через пів року після весілля пішла зі студії.

– Андрію, ти чого такий похмурий? – Маша зустріла чоловіка біля дверей, ще в халаті, з ложкою в руках. – Що трапилося?

Андрій пройшов повз, кинувши куртку на стілець.

– Та що… У нас нова начальниця, – промимрив він, розв’язуючи краватку. – Якась вискочка зі Львова. Очі бігають, слова розумні, а користі – нуль. Тепер ще з нею налагоджуватиме зв’язки.

Маша пішла за ним на кухню, поставила на стіл тарілку з його улюбленим борщем.

– Ну, розберешся, як завжди, – спробувала вона посміхнутися. – Ти ж у мене найкращий.

Андрій лише буркнув щось собі під ніс, і взявся їсти. Тоді вона вперше відчула, як між ними росте відстань.

– Маріє, ти коли востаннє щось нормальне на себе одягала? – Його голос шкрябнув по нервах. Це було за рік після появи сина, коли вона ще відновлювалася. – У нас тут сімейна зустріч буде, а ти навіть пристойної сукні не можеш вибрати!

– У мене немає часу, Андрію, – втомлено відповіла вона. – Я все з дитиною. Та й до магазину не доїду. Ти ж обіцяв допомогти…

– Та ти сама все можеш! Чого різнилася? Я і так горбачусь на трьох, а ти навіть в магазин доїхати не можеш?

Тоді вона вперше промовчала, відчуваючи, як їй хочеться кричати. Але кричати не можна було. Дитина могла прокинутися.

А потім була та сама розмова. Випадково почута через прочинені двері.

– Та ну, Колю, – сміявся Андрій у телефон. – Ти жінку свою бачив? Ось я свою на корпоратив не потягну. Соромно, розумієш? Домашні тітки там не у тренді. Потрібно виглядати. А вона… ну ти зрозумів.

Маша стояла за дверима, відчуваючи, як їй у спину встромляються його слова. Її трясло, але вона так і не знайшла сил зайти, та щось сказати. Вона просто мовчки відійшла і почала розбирати іграшки у дитячій.

Ці моменти поверталися до неї раз по раз. Вона намагалася виправдовувати Андрія, пояснювати його грубість втомою, або робочими негараздами.

Але глибоко всередині, вона розуміла – це не він змінився, а вона дозволила йому так із собою поводитися.

– Ну що, Маша, я пішов, – Андрій вискочив зі спальні, на ходу застібаючи сорочку. – Краватка де моя сіра? Ти ж прасувала?

Маша, сидячи за кухонним столом, навіть не підвела голови. Перед нею стояв кухоль холодного чаю, і вона вкотре прокручувала в голові слова Андрія, сказані кілька днів тому.

– У комоді шукай, – коротко кинула вона.

– У якому ще комоді? – Андрій зазирнув у спальню, і відразу роздратовано вийшов назад. – Ти знущаєшся?

– Я тебе просив нормально приготувати все. Ти взагалі розумієш, що це важливо? У мене там начальство, треба справити враження!

Маша повільно підвела голову. На її обличчі не було ні сліз, ні образи, лише втома.

– Андрію, а мені що, вдруге все це говорити? Чи ти думаєш, я робот, який тільки й робить, що подає сорочки, та прасує твої костюми?

– Ось знову починається! – Андрій широко розвів руками. – Та я все для тебе роблю! Для нас! А ти тільки ниєш. Не можеш навіть просту дрібницю запам’ятати.

– Для нас? – Вона гірко посміхнулася. – Ти коли востаннє питав, чого я хочу? Або, як я почуваюся?

– Маша, ну почалося. Ти ж удома сидиш. Що в тебе може бути не так? У тебе все є – їжа, дах над головою… що ще треба? – Андрій явно намагався ухилитися від серйозної розмови, але вже нервував.

– Що ще треба? – Маша відсунула кухоль і встала. – Андрію, мені потрібно, щоб ти мене поважав! Не лише, як дружину та матір, а і як людину. А не як безплатний додаток до твоєї кар’єри!

Андрій замовк, дивлячись на неї. Йому явно було незручно продовжувати, але відступати він не збирався. Він тільки махнув рукою.

– Гаразд, все. Я пішов. Пізно вже. Не хочеш – не треба. Сиди тут одна, думай, що казати. А я працюватиму, щоб нам було що їсти.

Він зачинив двері, і Маша залишилася у квартирі із сином. Вона постояла кілька хвилин у повній тиші, доки не почула його слабкий плач.

За пів години, коли син знову заснув, у двері постукали. Маша відкрила і побачила на порозі свою стару подругу Олю – ту саму, яка завжди знаходила час зайти.

– Машко, привіт! – Оля увірвалася до квартири з пакетами із супермаркету. – Я тут йшла, думаю, дай забіжу. Ти чого така? Що, знову твій диво-чоловік?

Маша мовчки вказала на чайник. Оля знизала плечима, поставила пакети, та вмостилася навпроти.

– Так, давай розповідай. Що накоїв? – Вона ввімкнула серйозний тон, хоча явно збиралася розрядити обстановку.

– Та все, як завжди, Оль. Знову корпоратив, знову я не така. – Маша присіла на стілець, уткнувшись поглядом у стіл.

– А він у тебе взагалі нормальний? – обурилася Оля. – Маш, ти коли вже припинеш це терпіти? Ти ж у мене була така яскрава!

– Пам’ятаєш, як ми на твоїй першій виставці пили ігристе? А зараз ти в халаті по квартирі ходиш, і чоловік вказує, що тобі робити. Воно тобі треба?

Маша схлипнула, але видавила усмішку.

– Не треба мене жаліти, Оль. Я сама винна.

– Це нісенітниця! – Оля схопилася. – Винна! Це він тобі всю цю вину в голову вбив. Знаєш, що ми зараз зробимо?

– Ти береш телефон, відкриваєш Google, та шукаєш фітнес поруч. Я тобі сплачую абонемент. І щоб завтра була там!

– Олю, ти серйозно? – Маша ошелешено дивилася на подругу. – Я ж…

– А от не треба! – Оля махнула рукою. – Це не обговорюється. Зрозуміла? І давай згадай, що ти завжди любила. Може, повернешся до дизайну?

Маша довго мовчала, але щось у її голові раптом клацнуло. Вона кивнула головою.

– Гаразд. Ти маєш рацію. Потрібно починати щось змінювати.

Оля посміхнулася.

– Ось це моя людина! Машко, я знала, ти ще себе покажеш.

Коли Андрій повернувся пізно ввечері, він був роздратований і добряче під мухою. Його роздратування лише посилилося, коли він побачив, що вдома немає звичної чистоти, а на столі – лише бутерброди.

– Ти чого? – почав він. – Я ж сказав – порядок, щоб був!

Але Маша не стала виправдовуватися. Вона вперше за довгий час подивилася йому прямо в очі й холодно відповіла:

– Андрію, а порядок у сім’ї – це коли люди один одного поважають. Чи ти не знаєш?

Той зупинився, дивлячись на неї. Вона більше не була тією, що мовчки ковтала образи. Це його збентежило.

Минуло п’ять років…

Маша сиділа у затишній студії у центрі Києва, де проходила виставка її робіт. Гості підходили до її картин, зроблених у незвичайній техніці – змішання графіки та акварелі.

Одна з них, центральна, привертала найбільше уваги: ​​на полотні була зображена жінка, що дивилася в дзеркало, але у відбитку була не вона, а яскравий птах, що розправляє крила.

– Ви – автор? – Підійшов до неї чоловік середніх років, явно знавець мистецтва. – Це чудово. Така глибина! Ви ніби показуєте… визволення?

Маша посміхнулася.

– Можна й так мовити. Це дуже особиста робота.

Погляд її ковзнув у бік, де стояла Оля з келихом ігристого, жартуючи з кимось із гостей. Подруга так само була її головним союзником, але тепер Маша вже не потребувала порятунку – вона сама тримала своє життя в руках.

У цей же час, у маленькій орендованій квартирі на околиці Києва, Андрій сидів на самоті за кухонним столом.

На столі – порожня пляшка біленької, та кілька пом’ятих фотографій. Серед них – сімейне фото, де він, Маша, та їхній син посміхаються на якомусь пікніку.

Він зітхнув, схопив фотографію і похмуро глянув на неї.

– Дурень, – пробурмотів він собі під ніс. – Як же я все це втратив…

Після того новорічного скандалу їхні стосунки остаточно розладналися. Маша пішла, забравши сина, і не чекала, коли він «одумається».

Він намагався повернути її, але надто пізно зрозумів, що поранив її надто глибоко. Робота теж пішла під укіс: новий начальник не терпів запізнень та конфліктів, а в Андрія цих проблем було надмірно.

Тепер його життя складалося з нескінченних спроб впоратися з порожнечею, яку він сам створив.

А Маша? Вона більше не згадувала болю, що залишився в минулому. Її життя знову було повним – роботою, сином, друзями, а головне – повагою до себе.

Коли вона поверталася додому після виставки, її син радісно вибіг із кімнати, щоб показати їй малюнок, який намалював. На ньому був птах з яскравими крилами.

– Мам, це ти! Ти ж гарна, як птах, правда?

Маша посміхнулася, і обійняла його.

– Правда, мій хороший. І ти такий самий, сильний і вільний. Їхнє життя тепер було іншим. Без ілюзій, але з вірою у себе…

Джерело