Я сиділа за столиком у невеличкій кав’ярні неподалік від свого будинку, повільно помішуючи ложечкою каву, яка вже давно охолола. Навпроти мене сиділа моя найближча подруга Наталя. Вона уважно дивилася мені в очі, намагаючись зрозуміти, що саме я хочу їй розповісти.

— Що сталося? — нарешті запитала вона, нахилившись ближче. — Ти виглядаєш так, ніби на твоїх плечах весь світ.

Я глибоко зітхнула, втупившись у кавову гущу в чашці, і відповіла:

— Уявляєш, я вже давно намагаюся отримати розлучення. Але мій чоловік… Він просто відмовляється.

Наталя здивовано підняла брови.

— Відмовляється? Ти жартуєш? Хіба це можливо? Зазвичай чоловіки першими тікають.

Я сумно посміхнулася:

— Це здається нелогічним, але це правда. Ми одружилися на емоціях. Я була впевнена, що це справжнє кохання. Але потім виявилося, що йому потрібна лише жінка для господарства. Домогосподарка, яка нічого не вимагає.

Наталя з шоком подивилася на мене:

— Домогосподарка? Але ти завжди була такою самостійною.

— Кохання робить нас сліпими, — зітхнула я. — Його контроль і нескінченні вимоги почали мене душити. У мене не залишалося ні особистого простору, ні свободи.

— Як ти взагалі це терпіла?

— Знаєш, спочатку здається, що це мине. Але потім я дізналася, що вагітна. І, мабуть, це була чергова моя помилка — намагатися тримати все разом. Я повернулася до рідного міста, до батьків. Там і народила Карину.

Наталя кивнула, розуміючи.

— А він?

Я гірко засміялася:

— Він навіть не здогадується, що в нього є донька. Йому це й не цікаво.

Наталя роздратовано махнула рукою:

— То чому він не хоче розлучення?

Я задумливо подивилася на неї:

— Бо йому це зручно. У нього хороша робота в міжнародній компанії, і він хоче виглядати солідним сім’янином. Плюс боїться аліментів. Хоча я й не прошу його грошей, мені вони не потрібні.

— І що ж тоді?

— Найгірше — це моя сім’я, — з гіркотою сказала я. — Вони теж проти розлучення. Вважають, що це соромно виховувати дитину без батька.

— Але ж його фактично немає!

— Саме так, — я ледь усміхнулася. — Та вони не хочуть цього розуміти. Постійно тиснуть на мене, кажуть, що я винна.

— Марто, це жахливо, але ти все робиш правильно. Тобі потрібно звільнитися від усього цього, — підбадьорила Наталя, стискаючи мою руку.

— Я знаю. Але йти проти всіх дуже складно. Постійно чую докори.

— І що ти плануєш?

— Я подала документи на розлучення, але він постійно відкладає судові слухання. То адвокат хворий, то у нього якісь справи. Це жахливо.

Наталя трохи помовчала, а потім обережно запитала:

— Може, ти просто скажеш йому правду про доньку? Це змінить ситуацію.

Я зітхнула:

— Я про це думала. Але якщо я розповім, він звинуватить мене у брехні, скаже, що я вигадала це, щоб щось отримати.

— Але ж це його дитина, — наполягала Наталя.

— Моєму чоловікові ніколи не буде діла до Карини. Я боюся, що він використає це, щоб ще більше ускладнити мені життя.

Того вечора наша розмова так і залишилася без остаточного рішення. Ми розійшлися додому, кожна зі своїми думками, готуючись до нового дня.