Марина прийшла на роботу трохи раніше. Просто жила вона далеко, на околиці міста і намагалася встигнути на той автобус, який привозив її в офіс на двадцять хвилин раніше.

На наступному вона вже запізнювалася на десять хвилин, що було недобре.

Знайти цю роботу в шлюбному агентстві було не так легко, тим більше приїжджим із сусіднього містечка. Але їй пощастило. Взяли за комунікабельність, хороші зовнішні дані і правильні відповіді на запитання при співбесіді.

Менеджер з роботи з клієнтами так і сказала:

– Ви нам підходите. Але за однієї умови: собі ви чоловіка тут не шукаєте. Уся увага клієнтам та задоволенням їх потреб.

Та вона й не збиралася шукати тут собі чоловіка. Не розуміла чоловіків, які за таким, як вибір жінки, звертаються до агентств. Але щиро хотіла їм допомогти, якщо вже самі не в змозі.

Навчання тривало близько місяця, їй розказали про всі тонкощі цієї роботи, з деякими клієнтами вона працювала вже сама і досить успішно, троє з них зробили вдалий вибір, і вона отримала свій перший бонус, невеликий, але на нові туфлі вистачило.

Головне в роботі – добре зрозуміти клієнта, його характер і запити, щоб не помилитися у виборі запропонованих кандидатур. З жінками простіше, їх легко зрозуміти. А ось чоловіки стриманіші у своїх одкровеннях.

В анкетах тільки сухі дані, у розмові жодних емоцій. Соромляться свого положення того хто прохає допомоги, але вигляду не подають. Все по-діловому, стисло, коротко. А їй треба в душу зазирнути, а часом не виходить.

Ось і сьогоднішній клієнт, директор якогось великого підприємства. П’ятдесят шість років, нічого такий, високий, міцний, вдівець. Їй він сказав, що часу на особисте життя не має, бізнес насамперед.

Але дружину шукає для хорошого сімейного життя, хазяйську, якій має намір забезпечити спокійне життя та гідне існування.

Що ж, все не так погано. Трохи замкнутий, на вигляд не строгий, але зосереджений, розмовляє рівним голосом, що нічого не показує. Але вона його все ж таки зрозуміла: шукає гідну супутницю життя від сорока до п’ятдесяти п’яти. Шукачки пригод і охочі до грошей йому не потрібні.

– Мені все зрозуміло, Іване Сергійовичу. Працюватиму. Думаю, у нас знайдеться вам кілька кандидатур, – сказала йому Марина, і він, сухо попрощавшись, пішов.

Марина сіла за комп’ютер.

Вона завжди ставилася до роботи відповідально. До цього працювала в ресторані, і обслуговування клієнтів завжди було на висоті. Але повертатися додому ночами після зміни і робота на вихідні дуже втомлювало. Проте рекомендація з цього останнього місця роботи була хороша. Заслужила.

Мама просила її повернутися, вона сумувала одна. Поки працювала, на пенсію не вийшла, ще кілька років треба допрацювати. Кликала Марину назад, сказала, що допоможе з роботою. Але ні, це малі гроші, та й шансів у їхньому містечку знайти собі когось невеликі. В основному всі давно вже мають свої сім’ї.

Молодь роз’їжджається, а розлучені з поганими звичками та аліментами теж не варіант. От і не їде вона до мами, хоч і шкода її. Але своє життя теж треба якось влаштовувати. Тут все ж таки цивілізація. Марина любила відвідувати міські заходи, концерти, вистави.

Навіть познайомилася із чоловіком. Але стосунки не склалися якось. Про кохання не говорили, все більше про справи, про його будинок, який він будував, про витрати на нього. Але Марині він його ніколи не показував, жив на орендованій квартирі, як і вона. А на її запитання: «Які у нас плани на майбутнє?» відповів так:

– Я жодних планів не будую, доки не завершу головне.

І з його тону вона зрозуміла, що в це «головне» вона не вписується. Він перестав зустрічати її з роботи, всі вихідні пропадав на своєму будівництві, і стосунки зійшли нанівець, про що вона не шкодувала, розуміючи, що кохання у них немає, і рано чи пізно вони все одно розлучаться. Тепер вона поки що одна. Значить, її час ще не настав.

Іван Сергійович почувався не дуже комфортно після відвідування цієї агенції. Звернутися сюди йому порекомендував друг Андрій. Сам він довго блукав у пошуках другої половинки, але ось там визначився швидко.

– Професіонали, слухай! Таких дівчат підібрали, що треба. І Аллочка моя ідеал, сам же ж бачиш. Те, що шукав.

Так, його теперішня дружина Алла була хороша, і Андрію підходила якнайкраще. Ось він і здався нарешті. Не хотів випадкових романів у своєму солідному становищі, не терпів двозначних поглядів своїх незаміжніх підлеглих. Ні, хай усе буде з науки, підберуть, запропонують, а серце його не обмане.

То чому ж дискомфорт? Ця молода жінка, з якою він розмовляв, не те, щоб не вселяла йому довіри, але просто молода ще для того, щоб добре розумітися на людях. Чи зможе вона зрозуміти головне: йому не потрібна жінка для розваг. Йому потрібна дружина.

До зовнішності особливих претензій не було. Головне,

розум, порядність, доглянутість. Чи розуміє це Мариночка? У її словах прозвучало слово «шарм» і «солідний чоловік». Тобто як би йому потрібна жінка із шармом. Не факт. Шарм це чудово, але якщо до нього додається ще й розум, і вихованість, і тактовність.

– Ну гаразд, подивимося, – подумав він їдучи на роботу.

Їхній офіс знаходився в центрі міста.

Марина не виходила з нього з голови. Точніше те, як вона впорається з вибором для нього. І чи впорається?

Він уже вирішив для себе: якщо перший підбір кандидатур його не задовольнить, то вона не готова для такої роботи, і він відмовиться від їхніх послуг. Виходило так, що його подальша доля тепер була в її руках: або вона ощасливить його, привівши в його життя прекрасну незнайомку в стилі «хороша дружина», або він знову залишиться на самоті, до якої, до речі, вже почав потрохи звикати.

Хатня робітниця Тетяна Іванівна все сватала йому якихось своїх знайомих. Він відмовлявся, а вона посміювалася:

– Самотній чоловік – це несправедливо, тим паче такий, як ви. Могли б і жінку хорошу ощасливити, і самі не жили б однією роботою. Он, сивина вже на скронях, одружуйтесь, Іване Сергійовичу. Гірше не буде!

– Як сказати, – відповів він.

Добра вона жінка, акуратна. Без неї він не впорається у господарстві. А її надмірну турботу про його майбутнє доводилося терпіти, не вступаючи в довгі розмови.

Марина запросила його у п’ятницю на першу співбесіду, точніше, знайомство з кандидатками на його руку та серце. І він злякався. І чого він злякався? Ну, подивиться їх анкети та фото, і що!? Вибір однаково за ним, а не за нею. І тут він твердо стоятиме на своєму: так, ось ця підходить чи не підходить ніхто. Тоді прощавайте.

З таким настроєм Іван Олександрович зʼявився в агентство, де на нього вже чекала Марина. Від філіжанки кави він не відмовився. На екрані комп’ютера з’явилася папка з його ім’ям, і Марина поспішила її відкрити.

– Ось, вибір спеціально для вас із дотриманням усіх необхідних критеріїв, але спочатку зовнішні дані. Подивіться, будь ласка, – сказала вона, стоячи за спиною.

О, якби всі мешканки цих анкет знали, хто вибирає їх, вони віддали б що завгодно тільки за один його прихильний погляд. Адже вибір цього чоловіка означав забезпечене життя, приємне спілкування і головне, порятунок від самотності, яка так обтяжувала тих, хто сюди звернувся.

Присутність Марини напружувала його. Не при ній же ж розглядати кандидаток. Іван Олександрович повернувся до неї напівоберта і сказав:

– Дякую вам. Ви поки що вільні. Я покличу вас, коли закінчу.

– Так, звичайно, – поспішно відповіла Марина і пішла гарною ходою, залишивши його наодинці з чашкою гарячої кави та віртуальними кандидатками на взаємне щастя.

Він відкрив першу із них.

41 рік, рудоволоса приємна жінка, але погляд зелених очей напружений, з легким прищуром. Без посмішки на серйозному обличчі, вираз якого ніби застиг у німому питанні: ну як я тобі? Фото на повний ріс теж враження не справило.

46 років, брюнетка. Повні, чуттєві губи, в очах яскраво виражена пристрасть і відверте бажання сподобатися. Іван розумівся на таких красунях.

– Ні, нехай вона іншому дарує щастя, – подумав він і перейшов до наступної.

48 років, скромна шатенка. Ні, така дратуватиме своєю награною бездоганністю. Корчитиме із себе слухняну, на все згодну. Але що не станеться, винним завжди буде чоловік.

Іван Сергійович уже майже зневірився, вперше зрозумівши, як багато означають зовнішні дані. Раніше він про це не думав. Жінка або подобалася, або ні. Він ніколи не робив вибір із кількох із них, але хіба що, якщо треба когось на танець запросити на якомусь бенкеті. Але це несерйозний вибір.

А тут він все ж таки придивляється по-іншому. Тут помилитись у своїх почуттях не можна. І якщо жінка одразу не привабила його, то не варто й замислюватися про щось. Зрештою він відкрив фото останньої кандидатки вже без жодного ентузіазму.

– Цікаво, – промовив він. – А що це за варіант?

І придивився до обличчя жінки уважно. Нічого особливого, зовсім. Звичайна зовнішність, але як же не схожа ця жінка на інших! Усі попередні кандидатки, включаючи навіть ту, з гарним обличчям, давали їй сто очок фори! Зазвичай на таких жінок він не звертав жодної уваги.

Але тут він застиг. Погляд! У ньому була така спокійна чарівність, така чисто жіноча щирість, що він мимоволі замилувався. Став уважніше розглядати. Так, зачіска звичайнісінька, макіяж незухвалий.

На повний зріст вона стояла біля куща бузку, мальовничо виглядаючи на його тлі. Так мальовничо, що її фігуру й розглядати не став. Не було потреби, і так видно, середнього зросту, досить витончена, але просто одягнена в літні штани та легку блузку.

Тут тільки він спромігся глянути на вік: 50 років. І цієї хвилини якимось шостим почуттям зрозумів: вона! Та сама жінка, яку він шукав весь цей час, намагаючись знайти заміну тій, що залишила його самого, пішла в небуття.

Усі сумніви відпали, та їх і не було! Він прочинив двері і покликав Марину. Вона увійшла, на обличчі було помітно хвилювання, що ретельно приховувалося.

– Ви зробили свій вибір, Іване Сергійовичу?

– Так, зробив. Чи можна мені ознайомитися з анкетою цієї жінки?

Він глянув на Марину. На її обличчі тепер читалося легка розгубленість.

Вона підняла на нього очі і здивовано запитала:

– Ось із цією?! – і одразу впоравшись зі своїм хвилюванням додала: – Хвилиночку.

І ось воно, те чого бракувало – розумна, тактовна, без пишномовних фраз:

«Розділю свою самотність із тим, хто розуміє, що це таке. Мені не важливо хто ви, важливо яка ви людина: мудрий чоловік, спокійний і витриманий, розуміючий жінок, з бажанням вести цікаве життя і допомагати один одному у всьому, підтримувати і знати, що ця людина з тобою назавжди».

– Я хотів би з нею зустрітися, – відразу заявив Іван Сергійович. – Завтра чи післязавтра, якщо вона буде згодна.

– Так, звичайно. Тільки розумієте, боюсь, що завтра не вийде, тільки в неділю. Вас влаштує?

– Добре, у неділю. Поговоріть з…, – він зазирнув в анкету. – З Оксаною Вікторівною, я чекатиму на її згоду, місце та час зустрічі. Де їй буде зручно.

З цими словами він розвернувся і пішов, почувши:

– Обов’язково домовлюся, не турбуйтеся.

Як тільки за ним зачинилися двері, Марина так і сіла на диван і закрила обличчя руками. Тепер їй треба було зробити найважче: подзвонити мамі і все їй пояснити! І як вона до цього поставиться? Ну й заварила вона кашу, сама того не очікуючи.

Але цей Іван Сергійович – те, що потрібно для мами. Солідний, приємний, із серйозними намірами…

– От же ж, як це все тепер їй пояснити? Але її треба обов’язково переконати, вмовити. А потім і мені доведеться порозумітися з ним. Але хіба її мама не має права бути їхньою клієнткою?

У неділю вранці вона зустрічала маму на вокзалі. По телефону Марині, звісно, дісталося сповна. Спочатку мама категорично відмовилася від цієї авантюри, але потім, з третього дзвінка доньки все ж таки погодилася. Подумала:

– Ну а що я втрачаю? Вибір зроблений ним. Познайомлюсь. А Маринці все ж таки влаштую, щоб думала наступного разу, що робить.

Побачивши його біля невеликого затишного кафе, де було призначено зустріч, жінка сміливо підійшла, хоча він і сам рушив уже їй назустріч, впізнав здалеку. Дружній потиск рук, в який було вкладено чуттєве: я радий зустрічі. Ні, він не розглядав її уважно, одразу переконавшись, що фото не обмануло.

Але як тільки вони сіли за столик, Оксана Вікторівна одразу ж, зізналася у всьому і розповіла про витівку дочки.

– Я не знала, запевняю вас. Для мене це було дуже несподівано. Така ось донечка. Отже, вибачте за… Цю витівку з її боку. Але не приїхати я не могла, щоб не засмучувати вас, не ображати відмовою.

І ця щирість, її тон і голос потягнули до неї так, що Іван Сергійович не втримався і взяв її долоні у свої.

– Я дуже щасливий, що наші діти іноді розумніші за нас. Мені сподобалася Марина, і я радий, що їй довірився. Не сваріться до неї. І давайте познайомимося поближче.

Так ця пара знайшла один одного. І характером, і поглядами вони підходили майже ідеально. І Марина була щасливою за обох. Іван Сергійович навіть подякував їй за те, що вона вважала його кандидатуру гідною мами.

– Впевнений, ми з тобою подружимося. Тепер треба тільки допомогти мені вмовити Оксану якнайшвидше переїхати у наше місто. Я дуже чекаю цього моменту, з якого все наше життя зміниться на краще…