Марина стояла на самому краю зупинки, чекала на автобус. Надворі була спека, а тут ще й важкі  сумки в обидві руки…

А як же ж?! Увечері на вихідні, як завжди, приїжджають онуки, Юля та Іванко, треба багато що приготувати, тому Марина зранку поїхала на базар купити все необхідне.

Автобуса ніяк не було, але поряд із Мариною раптом зупинилася біла дорога машина. Двері прочинилися, і вона побачила обличчя водія в сонячних окулярах – чоловіка років шістдесяти, кремезного і з вусами.

– Ну що, красуне, поїхали покатаємося? – запитав він.

Марина озирнулася – через його окуляри з темним склом було незрозуміло, до кого він звертається.

Чоловік зняв окуляри – він дивився саме на Марину.

– Ви мені? – здивовано запитала вона.

Марина не розуміла, що відбувається.

– Так, вам. Їдемо?

– Ще чого не вистачало! – Марина насупила брови. – Нікуди я не поїду.

– Ну, як хочете, – машина різко рушила з місця і поїхала.

У жаркому автобусі Марина сварилась про себе:

– Ну чому я не поїхала із цим чоловіком, ну що б він мені, пенсіонерці, зробив? Зате проїхалася б з вітерцем. А зараз треба переходити на інший бік вулиці, чекати там інший автобус для пересадки і все це по спеці і з важкими сумками.

Дивно, але й на наступній зупинці до неї під’їхав той самий чоловік.

– Ну що, не передумали?

– Ви що за мною їздите?

– Ні, це ви за мною – куди не поїду, скрізь ви стоїте на зупинці!

Марині жарт сподобався, і якесь шосте чуття підказало їй сісти в машину.

Коли вони під’їхали до її під’їзду, чоловік спитав:

– На каву не запросите?

– Ні, не можу, справ багато.

– Але ж номер телефончика хоч залишите?

– Я не даю номер незнайомим чоловікам.

– Так в чому питання? Мене Микола звуть, а вас?

– Марина.

– Ось і познайомились.

– А навіщо вам мій номер? – кокетливо спитала Марина. – Чим я вас так привабила?

– Ви гарна, – відповів Микола. – Стоїте на зупинці у всьому білому, як наречена, ну як тут не звернути увагу?!

Марина зніяковіла, але номер телефону таки дала записати своєму новому знайомому. Вже коли вона піднялася до квартири, то застигла у коридорі перед дзеркалом.

– Микола сказав, що я гарна, – думала вона. – Хм, давно мені ніхто таких компліментів не говорив, навіть син. Ну а що – я й справді ще нічого! Фігурка ще шикарна, ноги стрункі, личко миле. Добре, що я вдягла білий сарафан, я в ньому приваблива. Треба б тільки волосся підфарбувати, бо сивина знову лізе.

Марина приготувала вечерю і навіть зварила суп на завтрашній обід. Новий знайомий ніяк не виходив з голови, і ця його фраза: «Ви гарна!».

Марина зауважила, що вона постійно усміхається. Адже вона давно вже не вважала себе нареченою в білому, а лише бабусею-пенсіонеркою. Та й два весілля у неї були без білої сукні.

Перше – студентське весілля, після розпису з Євгеном поїхали на природу із друзями. Батьків не кликали – у Євгена вони були далеко, а батьки Марини були проти бідного нареченого-студента.

Жили з Євгеном чудово, обожнювали один одного, народили Антона, мріяли про свій будинок, а поки що винаймали квартиру.

Але як грім серед ясного неба: коли Антону було чотири роки, Євгена не стало.

Молода вдова переїхала до батьків одразу після поминок. Мама з татом хоч і не любили покійного зятя, але шкодували дочку.

Марина пролежала обличчям у подушку кілька місяців, навіть майже не їла, дід із бабусею взяли всі обов’язки на себе – виховували онука, водили в садок, годували.

– Мариночко, – казала мама. – Ну, отямся вже ти! Така молода, ще заміж вийдеш!

– Ні, мамо, не вийду! – присягнулася Марина.

Свою клятву вона тримала понад десять років, і тільки коли їй перевалило за сорок, вона зустріла порядного чоловіка, на думку батьків. Точніше – вона його не зустріла, її познайомила мама – Вадим був сином маминої подруги.

– Порядний, гарний, розумний, є своя машина і квартира. Одружений не був, дітей немає, чим не варіант? Йому лише сорок п’ять років.

– Йому сорок п’ять років і він без минулого? – зітхнула Марина. – Значить щось у ньому не так, якщо він нікому не знадобився.

– Він своє безбідне життя та побут влаштовував, щоб було куди дружину привести, а ти йому дуже сподобалася. Скільки можна по чоловікові горювати, уже стільки часу минуло.

– Може мати і права, треба придивитися до цього Вадима, – подумала Марина. – Так, дуже порядний і позитивний, варто було б одружитися.

Але, як виявилося потім, чоловік був рідкісним егоїстом. Антон заважав йому, Вадим морщився від його присутності.

– Хай Антон у нас поживе, – казала мама. – Ну а що, старшокласник уже, не треба йому школу міняти, а ви все ж таки живете далеко від його школи.

Антон був не проти і навіть радий тому, що далі житиме з бабусею та дідом, а не з цим неприємним йому Вадимом.

Після того сало Євгена, Марина стала якась покірна, їй було все одно, як складеться її подальше життя. Вона звикла когось постійно слухатись – маму, тата, тепер цього нового чоловіка.

А Вадим намагався ще більше пом’якшити її характер , раз у раз від нього було чути:

«Це неприйнятно!», «Це неприпустимо!», «Це неправильно!», «Слухай мене, що я тобі говорю!».

Життя з ним було тужливим, Марина відчувала, що не любила Вадима, просто вона змирилася зі своєю долею.

Цей шлюб тривав вісім років. За ці роки Антон підріс, закінчив коледж, знайшов собі дівчину Світлану, яка згодом стала невісткою для Марини.

Не стало батька, а за два роки й мами… Саме після маминих поминок Марина пішла від Вадима і подала на розлучення – тепер не треба було радувати маму своїм «щасливим» шлюбом із правильним чоловіком.

Після одруження сина вони продали батьківську трикімнатну квартиру і Марина купила собі однокімнатну квартиру, а молода сім’я – двокімнатну з доплатою.

Пішли онуки й Марина покірно прийняла на себе догляд за ними на вихідних, тим більше, коли вийшла на пенсію.

Вже стало традицією – у п’ятницю Антон дітей привозить і у неділю забирає.

Не сказати, щоб Марина була в захваті від своїх онуків – гасають, галасують, немає від них спокою, але така традиція вже склалася…

…Ось і зараз – онуки вискочили назустріч, обійняли на хвилинку бабусю і давай скакати по диванах.

Справа звична і зрозуміла: що з них взяти – нерозумні дошкільнята, Юльці шість років, Іванку чотири ось-ось виповниться.

Повеселяться, поїдуть, а в понеділок, як завжди, прибирання вдома. Все як за традицією…

…Микола не дзвонив. Минули вихідні, онуків забрали, і лише пізно ввечері він зателефонував.

– Марино, ви не спите? Вибачте, що так пізно справи були. Ось що: я на вечір наступної п’ятниці забронював столик у ресторані для нас двох.

– Але я не можу у п’ятницю, до мене онуків привозять.

– В онуків є батьки? Ну, тоді вони можуть і в суботу їх привезти. У будні я не можу – працюю. Ну що ж, домовилися, рівно о шостій під’їде таксі до вашого під’їзду!

Розмова була закінчена, і Марина просто засяяла. Коли вона була востаннє в ресторані? Тільки у подруги на ювілеї років шість тому, і то там кав’ярня була. Дуже хотілося в ресторан, але як щодо онуків із сином домовитися? Вони може щось уже запланували.

– Антончику, ви у п’ятницю чимось зайняті? – запитала вона по телефону.

– Та ні, а що таке?

– Мене тут у ресторан запросили, привези дітей у суботу.

– Ну гаразд, правда їм пояснити якось треба буде, можуть образитися…

У ресторані було затишно. Марина сиділа навпроти Миколи, і вони вже перейшли на ти. Микола багато розпитував про її життя, уважно слухав, а потім розповів про себе.

– Я вдівець уже вісім років. Дуже любив дружину, але заслабла вона і не стало її. Діти виросли, роз’їхалися хто куди, я один. Довго ні на кого навіть не хотів дивитися, після дружини.

Пам’ятаю, як забирав її з роботи щовечора на машині із зупинки: у неї була схожа біла сукня, як у тебе, стоїть щаслива, посміхається…

От і минулої п’ятниці їду – і аж стрепенувся, стоїть схожа жінка, тобто ти.

Відмовила – не поїхала, ну може тому, що я так зухвало сказав: «Ну що, красуне, поїхали кататися?».

Але коли ти вже стояла на іншій зупинці, я був впевнений – не втрачу свій шанс. Посміялися. Засумували.

Вечір пройшов чудово, Микола провів Марину на таксі до під’їзду, взявши з неї обіцянку, що й у подальших побаченнях вона йому не відмовить.

Почався роман із передзвонами та зустрічами, що порушив головну традицію – обов’язковий приїзд онуків на вихідні. Почалися образи з боку дітей та онуків, Марина відчувала себе винною, але відмовлятися від побачень вона не могла – вони її окрилили.

Театр, музеї, виставки і навіть невелика забавка – Микола возив Марину за місто на майданчик, вчив її їздити на машині.

З ним було весело!

– Я не розумію, чому ти зобов’язана сидіти з онуками усі вихідні? – дивувався Микола. – Виходить, що батьки ними зовсім не займаються: вдень у будні діти в садочку, а на вихідні – у тебе. Іншої бабусі вони не мають?

– Є, але там така дивна пані – вона займається тільки особистим життям і собою, їй не до онуків.

– А чим ти гірша? Внуків беруть, коли бабусям і дідусям цього хочеться, вони не зобов’язані з малечею возитися.

– Ну, а що мені робити? Традиція така. Сама на пенсію нещодавно вийшла…

– І що – на цьому життя скінчилося? Ти хоч десь була, світ бачила?

– У дитинстві тільки на морі була.

– А гори бачила? Це ж казковий рай! Давай махнемо у Карпати в серпні до мого друга? У нього там будиночок біля гір, мальовниче місце, озера, така краса! Поїдемо своєю машиною.

– Та ти що! Ні, звісно, тим більше у серпні. Антон зі Світланою на море поїдуть, я до них переїжджаю, дітей глядіти буду.

– А чому вони із собою дітей не беруть відпочивати?

– Хочуть відпочити…

– Господи, яка ж ти в мене наївна жінка! Син із невісткою тобі життя не дають…

…Була величезна спокуса поїхати в гори, побачити красу, але почуття провини перед дітьми та онуками було ще більшим. І все ж таки – коли такий шанс випаде? Вона ж справді нічого не бачила, нікуди не їздила. Євген рано пішов, потім роки забуття, потім цей занудний Вадим зі своїми правилами, потім онуки.

Все для когось робить, все комусь завдячує, а вона сама так і не жила!

Одного недільного липневого вечора, коли Антон зі Світланою приїхали по дітей, вони зустріли у Марини вдома її таємничого Миколу – до цього знайомі вони не були.

Світлана якось нервово привіталася з Миколою, а Антон дружньо потис йому руку.

– Я ось тут твою маму запрошую в серпні в Карпати з’їздити, гори подивитись, – сказав Микола Антону. – Вона, відмовляється, хоч ніде не була, нічого не бачила. Вмов її їхати, а то вона вже зовсім на стареньку бабусю перетворюється, ніякого смаку до життя.

Запала тиша. Антон розгублено мовчав і дивився на матір. Вона так само розгублено знизала плечима. Тишу порушила тільки Світлана:

– Ну, знаєте, у нас взагалі-то поїздка на цей час запланована на море. І взагалі, Миколо, з вашою появою у нас стали псуватися всі традиції, яких ми вже кілька років дотримуємося! Діти переживають, ви ж буквально забрали бабусю!

– Які традиції? Дітей до бабусі зіпхнути на вихідні? За традицією батьки дітей виховують, а для бабусі онуки мають бути задоволенням, а не обов’язками.

– Але ж діти сумують! – вигукнула Світлана.

Марина вже хотіла сказати Миколі, що вона рішуче відмовляється від поїздки, але тут її зупинив Антон.

– Микола правий, Світлано! Мама все життя у місті, навіть у відпустку нікуди не їздила, окрім як у дитинстві. Я тобі казав – давай візьмемо дітей, так ти ж:

«Мороки багато, ми з ними не відпочинемо».

Ну ось все й сталося, як я хотів. Та й взагалі, у мами питати треба – чи хоче вона онуків бачити у вихідні, традиції тут ні до чого, це ти таку традицію вигадала…

…Машина мчала дорогою до гір. Марина сиділа біля Миколи, попиваючи чайок з термоса і почуваючись найщасливішою жінкою на світі.

Теплий вітерець у вікно, чисте повітря, передчуття чогось радісного…

– Та яке там – у сорок років! – думала вона. – Це от у мене на пенсії життя тільки починається!

Джерело