— Марино, — сказав я, коли вона збиралася йти на роботу, — нам треба поговорити. Щось між нами змінилося, і я хочу знати правду

Війна

Я навіть не підозрював, що моя дружина за спиною заводить стосунки з моїм найкращим другом. Це був удар у саме серце, подвійна зрада. Я не міг цього пробачити. Зібрав її речі, виставив за двері й навіть не згадав, що частину грошей на цю квартиру дали її батьки. Зрада для мене — це межа. Якщо вона вирішила йти, то нехай іде, а наші діти залишаться зі мною.

Останнім часом я помічав, що з Мариною щось не так. Спочатку це були лише дрібниці, на які я намагався не звертати уваги. Але з часом ці дивні моменти стали помітнішими, і я вже не міг їх ігнорувати.

Я відчув, що самостійно не розберуся, тому вирішив порадитися зі своїм найкращим другом, Ігорем. Увечері, зібравшись із думками, набрав його номер. Гудки в трубці здавалися нескінченними, поки він нарешті не відповів:

— Привіт, друже. Щось сталося? Ти ніколи так пізно не дзвониш.

— Привіт. Мені треба з тобою поговорити. Це важливо.

Ігор звучав схвильовано:

— Що трапилося? Ти якийсь не свій.

Мені було важко говорити про це телефоном, тому ми домовилися зустрітися в нашому улюбленому кафе. Я прийшов першим і, побачивши його, почав:

— Моя дружина поводиться дивно.

Ігор насторожився, уважно подивився на мене:

— Що ти маєш на увазі?

Я розповів про все, що мене непокоїло: її часті дзвінки, якісь таємні повідомлення, байдужість до наших сімейних справ, ніби вона присутня поруч, але думками десь далеко.

— Може, тобі це здається? — обережно припустив Ігор. — Але якщо це тебе турбує, краще поговори з нею.

Його слова змусили мене замислитися. Наступного дня я вирішив діяти.

— Марино, — сказав я, коли вона збиралася йти на роботу, — нам треба поговорити. Щось між нами змінилося, і я хочу знати правду.

Її обличчя зблідло. Вона опустила очі, а потім тихо зізналася:

— Я хотіла сказати, але не знала як. Останнім часом я відчуваю, що між нами все інакше. Я заплуталася.

Її слова вразили мене, але справжній шок чекав попереду.

— І що тепер? — запитав я, ледве стримуючи емоції. — Ти хочеш піти?

Вона мовчала кілька секунд, а потім промовила:

— Мабуть, це буде краще для нас обох.

Мої руки затремтіли, але я зберігав спокій.

— І куди ти збираєшся?

Вона відповіла майже пошепки:

— До Ігоря.

Ці слова різонули, як лезо. Я швидко зібрав її речі, віддав їх їй і зачинив двері.

Пізніше того вечора я гуляв холодними вулицями міста. Осінній вітер пробирав до кісток, але всередині я відчував дивну порожнечу. Ця порожнеча змішувалася з полегшенням. Можливо, це був початок нового розділу.

Повернувшись додому, я тихо зайшов до кімнати, де спали наші діти. Їхні мирні обличчя нагадували мені, заради кого я повинен рухатися далі. Завтра я розповім їм правду про матір і те, що сталося. А сьогодні я думав лише про те, як жити далі вже без неї.

А яка ваша думка стосовно вашої пригоди? Чи поступаю я правильно?

Залишити відповідь