— Марино, — сказав я, коли вона збиралася йти на роботу, — нам треба поговорити. Щось між нами змінилося, і я хочу знати правду
Я навіть не підозрював, що моя дружина за спиною заводить стосунки з моїм найкращим другом. Це був удар у саме серце, подвійна зрада. Я не міг цього пробачити. Зібрав її речі, виставив за двері й навіть не згадав, що частину грошей на цю квартиру дали її батьки. Зрада для мене — це межа. Якщо вона вирішила йти, то нехай іде, а наші діти залишаться зі мною.
Останнім часом я помічав, що з Мариною щось не так. Спочатку це були лише дрібниці, на які я намагався не звертати уваги. Але з часом ці дивні моменти стали помітнішими, і я вже не міг їх ігнорувати.
Я відчув, що самостійно не розберуся, тому вирішив порадитися зі своїм найкращим другом, Ігорем. Увечері, зібравшись із думками, набрав його номер. Гудки в трубці здавалися нескінченними, поки він нарешті не відповів:
— Привіт, друже. Щось сталося? Ти ніколи так пізно не дзвониш.
— Привіт. Мені треба з тобою поговорити. Це важливо.
Ігор звучав схвильовано:
— Що трапилося? Ти якийсь не свій.
Мені було важко говорити про це телефоном, тому ми домовилися зустрітися в нашому улюбленому кафе. Я прийшов першим і, побачивши його, почав:
— Моя дружина поводиться дивно.
Ігор насторожився, уважно подивився на мене:
— Що ти маєш на увазі?
Я розповів про все, що мене непокоїло: її часті дзвінки, якісь таємні повідомлення, байдужість до наших сімейних справ, ніби вона присутня поруч, але думками десь далеко.
— Може, тобі це здається? — обережно припустив Ігор. — Але якщо це тебе турбує, краще поговори з нею.
Його слова змусили мене замислитися. Наступного дня я вирішив діяти.
— Марино, — сказав я, коли вона збиралася йти на роботу, — нам треба поговорити. Щось між нами змінилося, і я хочу знати правду.
Її обличчя зблідло. Вона опустила очі, а потім тихо зізналася:
— Я хотіла сказати, але не знала як. Останнім часом я відчуваю, що між нами все інакше. Я заплуталася.
Її слова вразили мене, але справжній шок чекав попереду.
— І що тепер? — запитав я, ледве стримуючи емоції. — Ти хочеш піти?
Вона мовчала кілька секунд, а потім промовила:
— Мабуть, це буде краще для нас обох.
Мої руки затремтіли, але я зберігав спокій.
— І куди ти збираєшся?
Вона відповіла майже пошепки:
— До Ігоря.
Ці слова різонули, як лезо. Я швидко зібрав її речі, віддав їх їй і зачинив двері.
Пізніше того вечора я гуляв холодними вулицями міста. Осінній вітер пробирав до кісток, але всередині я відчував дивну порожнечу. Ця порожнеча змішувалася з полегшенням. Можливо, це був початок нового розділу.
Повернувшись додому, я тихо зайшов до кімнати, де спали наші діти. Їхні мирні обличчя нагадували мені, заради кого я повинен рухатися далі. Завтра я розповім їм правду про матір і те, що сталося. А сьогодні я думав лише про те, як жити далі вже без неї.
А яка ваша думка стосовно вашої пригоди? Чи поступаю я правильно?