– Чого ти так поспішаєш, ще встигнеш приїхати, – сказала мені донька по телефону, коли я їй повідомила, що додому хочу.

– Ти ж в Італії, в Римі, і літо надворі, так що відпочивай, – каже мені Соломія.

Настанови доньки мене дещо засмутили, адже я три роки додому не приїжджала, скучила за ними, а вона все відтерміновувала мій приїзд, весною казала – приїдеш літом, а влітку вже відтягнула до осені.

Я все розумію, діти не хочуть з батьками жити. Тому Соломія і хотіла, щоб я подовше залишалася в Італії.

Туди я поїхала, власне, через неї. Три роки тому вона надумала заміж виходити. А у мене, як на зло, на роботі почалися проблеми, я потрапила під скорочення і залишилася без роботи.

Соломія тоді наполягала, що їм з Максимом весілля не треба, бо ж бачила, що нема за що нам його робити.

Зустрілися ми з майбутніми сватами. Батько Максима, Ярослав, мені дуже сподобався – розсудливий такий, виважений. Каже – свахо, весілля один раз в житті, треба таки щось зробити.

З ним була миловидна жіночка, яка завжди мовчала. Я спочатку подумала, що це мама Максима.

– Я б рада, але у мене на даний момент немає такої можливості, – щиро зізналася я.

– А давайте, ми так зробимо: я вам зараз гроші позичу, а ви мені їх віддасте з часом, – каже.

– Звідки ж я візьму таку суму?

– Маю ще одну ідею. Ви кажете, що роботу втратили, то їдьте разом з моєю сестрою Мариною в Італію, там вона все вам підкаже, покаже, і за кілька місяців відробите борг, – запропонував сват.

Виявилося, що він прийшов на сватання з своєю рідною сестрою Мариною. А дружини його, на превеликий жаль, давно не стало.

Ідея мені сподобалася, але я боялася. Та ми розговорилися, і Марина мене запевнила, що все буде добре, адже вона в Італії вже 10 років. І мені там з усім підсобить – і з житлом, і з роботою, одним словом, вона мене переконала їхати.

Сват мій теж виявився заробітчанином зі стажем, але він в Чехії працює.

Зробили ми весілля, все вийшло добре, але про те, що я гроші зичила у родичів Максима, я доньці не сказала, щоб вона не хвилювалася.

Соломія дуже засмутилася, коли почула, що я на заробітки зібралася. Вона відговорювала мене від цього кроку як могла, але я таки поїхала.

Марина, тітка мого зятя, виявилася чудовою людиною. Вона мене так гарно зустріла, і так мені з усім допомогла, що не кожна рідна сестра так зробила би, а тут – практично чужа мені людина.

Борг я віддала швидко, за кілька місяців. І за цей час я вже встигла навіть звикнути, полюбити Італію, тому я вирішила залишитися.

Подумала я собі, що непогано було б на квартиру доньці заробити, поділилася своїми думками з Мариною, а вона про все розповіла своєму братові.

Телефонує мені сват і каже, що знає про мій задум, ідея хороша, але ми її реалізуємо разом, і так буде швидше.

Я погодилася, стала заробляти, воно навіть легше йде, коли знаєш для чого. І ось тепер, весною, ми придбали дітям квартиру.

А поки там робився ремонт, вони продовжували жити у мене. Тому, напевно, і не хотіли, щоб я приїжджала і заважала їм.

Та на початку жовтня я таки приїхала, і могла сподіватися на все, але тільки не на те, що я застала.

Машина мене підвезла до воріт, а я не впізнала свій будинок, бо моя стара хата перетворилася на невеликий, але дуже затишний будинок.

– Що скажеш, мамо? Гарно вийшло? – питає мене Соломія і посміхається.

– Дуже подобається, але ж звідки ви кошти взяли? Це ж все коштує шалених грошей?

– Не хвилюйся, мамо, це все твої гроші.

– А квартира?

– Квартиру нам купив батько Максима, а ті гроші, що ти нам висилала, ми вклали в ремонт твого будинку.

Сват, до речі, теж приїхав.

– Не ображайтеся, свахо. Просто у мене були гроші, а вам ще треба було їх заробляти. Я житло на обох дітей оформив, так що, не хвилюйтесь, – каже.

– У нас є ще одна новина, – посміхається Соломія. – Я дитину чекаю, так що ти бабусею через кілька місяців станеш. Ми з малюком будемо часто до тебе приїжджати. Так що цей будинок ми зробили і не без користі для себе, матимемо чудову дачу для відпочинку.

Я така щаслива, що слів не підберу. Я думала, що діти не хочуть мене бачити, а вони, виявляється, сюрприз мені готували. Трохи не встигали, тому і відтягували мій приїзд, щоб я приїхала вже на все готове.

Та що там говорити, пощастило мені і з донькою, і з зятем, і з сватом та його сестрою. Ярослав, до речі, все знав, і Марина знала, та вони мовчали, бо сюрприз зіпсувати не хотіли.

Зараз донька наполягає на тому, щоб я вже вдома залишалася, каже, що тепер я вдома більше потрібна.

– Свахо, залишайтеся, ви дітям тут потрібні, а про фінансову частину я подбаю, – заспокоїв мене сват.

Я радію, бо маю велику, дружну родину, в якій гроші не головне, а головне – це підтримка і людяне ставлення.