Мати оббила чи не всі пороги, шукаючи свого сина. Куди тільки не писала й до кого не зверталася… Але поки що марно.

Кожна розповідь про Бориса — як ножем по серцю… Ми з його татом давно розлучилися, тому виростила сина сама. Пам’ятаю його веселим та спортивним хлопчиком, він часто був ведучим КВК у школі. Після закінчення інституту працював технологом з приготування їжі. Потім займався бізнесом, був директором автомобільного салону. До 2014 року син не надто цікавився політикою. Але коли побили молодь на Майдані, це дуже на нього вплинуло, — пригадує 72-річна Лідія Місюренко. — Тоді Борис звільнився з роботи і приєднався до активістів-майданівців у Полтаві. На вічі його вибрали головою місцевої самооборони. Потім почалась АТО й син взявся волонтерити. Десятки разів був на Донеччині й Луганщині, возив усе необхідне нашим бійцям, евакуйовував із зони бойових дій цивільних.

20 червня 2014-го Борис та ще троє волонтерів (Віктор Калашников, Володимир Матлаш та Ірина Бойко) знову вирушили на Донбас — повезли гуманітарну допомогу прикордонникам. Але заїхали, напевно, дуже далеко. А може, хтось їх заманив, бо ходили й такі чутки. Між Довжанськом чи Ровеньками, що на Луганщині, їх взяли в полон так звані козаки російського отамана Козіцина. Ірина Бойко ще встигла зателефонувати дочці й повідомити, що вони потрапили в неволю. Потім окупанти забрали всі телефони й вимкнули їх. Я відразу ж звернулась до поліції, слідчі зафіксували повідомлення і почались довгі пошуки. Але нас попереджали, щоби ніде не “світились”, не виставляли ніяких світлин, аби не заважати слідству. Проте створювалось враження, що нашими рідними взагалі ніхто не займався. Тому сама почала активні пошуки сина”.

Через 100 днів із російського полону звільнили лише Ірину Бойко. За словами матері Бориса, у неї був відрізаний палець на руці, поламані ребра, побиті молотком коліна. Волонтерка й повідомила, що Бориса Місюренка катували, а потім розстріляли у катівні “лнр”. Проте мати відмовилась вірити у це. На її думку, після пережитих тортур волонтерка могла перебувати в край важкому психічному стані. Та й тіла Бориса ніхто не бачив.

“Я і в Луганськ їздила, і в Донецьку була. Зустрічалась із самопроголошеним головою “днр” Захарченком. Була в нього наприкінці грудня 2014 року. Пояснювала, що мій Борис нічого поганого нікому не зробив, він не воював. Він був не зі зброєю у руках, а з хлібом і галушками. А Захарченко послухав і сказав: “Люблю я галушки дуже”. Більше нічим не допоміг. Тоді подумала собі: “Краще б ти вдавився тими галушками”. На прощання ще й новорічну ялинку увімкнули для мене раніше терміну в центрі Донецька. Все це виглядало дуже цинічно, — продовжує Лідія Місюренко. — Також писала листа луганським сепаратистам. Мовляв, ви виросли, як і мій син, на материнському молоці, тож треба по совісті поступати. Не достукалась. Моєму сину вже декілька разів змінювали статус. Спершу визнали загиблим, далі — безвісти зниклим, пізніше — полоненим

Лідія Місюренко — голова громадської організації “Родини полонених та безвісти зниклих Полтавщини”. “Потрібно всім об’єднуватись у нашому горі. Бо багатьох спіткала схожа доля, декого вже, на жаль, поховали. Я співпрацюю з багатьма всеукраїнськими організаціями, беру участь в акціях щодо звільнення бранців. У кожному військкоматі є мій номер телефону, рідні полонених телефонують і залишають всі дані. А я вже даю їм дорожню карту, куди потрібно далі телефонувати й писати, допомагаю  вирішити якісь соціальні питання. Підтримую морально, бо це теж важливо. Розумію, влада нині більше займається тими бранцями, які потрапили у російський полон після 2022 року. Та дуже болить, що про наших дітей забули”, — зауважує жінка.

За її словами, син Бориса — Максим, якому 27 років, дуже переживав, коли батько зник. “Але зрештою опанував себе й теж почав волонтерити. Возив допомогу в місто Щастя. Продовжив батькову справу, — розказує пані Лідія. — Потім долучився до лав ЗСУ, де служить і досі. Молюсь і за Максима, який нині на передовій, і за сина Бориса. У перші дні великої війни я і сама пішла у військкомат. Мовляв, хочу бути корисною. Готувала обіди два місяці для бійців, потім при церкві куховарила. Буває, як накриє туга, то нічого не хочеться… Вже стільки листів написала, стільки порогів оббила, а результату нема. Але я вірю, що син живий. Скільки житиму, стільки чекатиму його вдома. Спасибі Господу, що тримає мене в цій вірі”.