Ми з Сашою разом вже двадцять років і у нас двоє дітей. Мій батько з самого початку був проти того аби я виходила заміж за нього.

– Він звичайний лінивець. Що то за професія така – художник? Такий чоловік не прогодує родини.

– Тату, але ти й так маєш купу грошей і я твоя єдина донька!

– То й що? Я хочу аби біля тебе був достойний чоловік, а не якийсь художник та ще молодший від тебе на сім років!

Так, Саша від мене був молодший, але я його любила, а він мене. Він запропонував одружитися і я сказала «так».

– Ти ні копійки не отримаєш від мене, – казав йому мій батько, – Хочеш гарно жити – зароби.

На кілька років чоловік покинув писати картини, а орудував пензлями на фабриці мого тата, лакував і фарбував меблі. Я ж теж працювала і у мене була гарна посада при міській раді, ми жили в квартирі, яку мені подарував тато. Наче все було добре і я вірила, що ще трохи і тато зрозуміє, що Саша мене любить по-справжньому.

Трохи він відтанув, коли через п’ять років у нас з’явилася перша дитина, Анюта, в через три Олежик. Тато почав нам давати більше грошей, а Саша почав писати наших дітей, у нього було купа картин і олією і аквареллю, я бачила, що чоловік оживає і сказала, щоб він більше не вертався на татову фабрику.

– Пиши, а там, може, й продавати будеш.

І чоловік радо погодився. Через три роки у нього вже були перші замовні портрети, він винаймав студію і там проводив цілі дні. Він приходив додому такий радісний і я спочатку думала, що так діє на нього улюблена справа…

Але в той момент, коли Олежику був лише рік, то в чоловіка й сталася та жінка. Вона телефонувала йому за північ, він виходив на балкон і шепотів там щось винним голосом, а я виливала все подушці. Я не могла сказати батькові, бо тоді Саша одразу б пішов з родини, а я хотіла аби в моїх дітей був батько.

Про жінку я дізналася все. Вона замовляла свій портрет і годинами йому позувала, а далі я бачила її з округлим животиком, далі з коляскою. Від чоловіка у наш сімейний бюджет і так не поступало грошей, тому я знала, куди йде його заробіток.

Я ще вірила, що він як захопився, так все й пройде. Адже у нас діти. Я забезпечую йому достаток, я про нього піклуюся. Я все більше і більше старалася, але він все сприймав як належне.

Коли ж після лютого деякі чоловіки шукають всі можливі способи аби сидіти вдома, то я теж задумалася – як він вчинить? Чи зізнається мені, а, коли так, то як я вчиню, бо я й сама вже не знала чи варто так жити, коли немає ні теплоти, ні ласки?

Але чоловік і оком не моргнув. Вже рік, як він там і я маю його морально підтримувати та допомагати.

Звичайно, що я маю таку змогу і в нього є все, що треба, але я й досі не розумію, чому він не зізнався?

Думаю, що так було б простіше для всіх і я так само б йому допомагала, бо він батько моїх дітей. Не знаю, що й відчувати до нього, бо я й кажу дітям, що батьком треба пишатися, але сама згадую, що він любив не мене, що він утримує ту дитину і ту жінку. Не думаю, що тут можна якось правильно вчинити, але я б вислухала будь-які поради, щоб мені стало легше морально.

Автор Ксеня Ропота