Мені досі важко повірити, що таке могло статися. Здавалося, ще вчора я з радістю приймала ключі від бабусиного будинку, мріючи, що саме тут почну новий розділ свого життя. Ми з Ігорем давно хотіли жити у просторій оселі, і спадок став справжнім подарунком долі.

— Ігорю, уявляєш, — сказала я, не стримуючи радісної усмішки. — Бабусин будинок тепер наш! Ми можемо переїжджати хоч сьогодні.

— Чудова новина, кохана, — відповів він із легкою зацікавленістю в голосі. — А ти вже офіційна власниця?

— Так, уже пройшло шість місяців, — кивнула я, відчуваючи, що всі формальності позаду. — Там треба трохи підремонтувати, але вже можна жити.

— Ну, якщо сьогодні, то сьогодні, — відповів Ігор задумливо. — Але є одна справа… У мене на роботі завал. Ти їдь без мене, я викличу транспортну компанію, щоб усе перевезли. А ввечері під’їду.

Мене не насторожили його слова чи тон. Я раділа можливості почати життя у новому домі. Якби ж я знала, що мене чекає…

До вечора будинок майже набув вигляду затишної оселі: речі були розкладені, хоча частина залишалася в коробках. Я сиділа на веранді з чашкою чаю, чекаючи на Ігоря. Усе здавалося ідеальним, поки я не побачила його машину біля воріт.

Я вийшла зустріти чоловіка, але те, що побачила, шокувало мене. Замість очікуваного шампанського для святкування переїзду, Ігор привіз із собою жінку та маленького хлопчика.

— Катю, познайомся, це Ірина, — сказав він таким буденним тоном, ніби це була звичайна річ. — І її син, Максим.

Я завмерла на місці, не розуміючи, що відбувається.

— Що це означає? — ледве промовила я.

— Ірини більше нікуди йти, — спокійно пояснив Ігор. — Її батькам стало тісно, а ти, Катю, не можеш мати дітей. Тож я вирішив завести іншу сім’ю. Це мій син. Ти ж не виставиш їх на вулицю?

Я почувалася так, ніби земля пішла з-під ніг.

— Ти жартуєш? — запитала я тихо, але в моєму голосі відчувалася лють.

— Ні, не жартую. Ми ж тепер тут живемо всі разом, ти сама казала, — відповів він без найменшого докору сумління.

— Ігорю, нагадую, що це мій будинок, — твердо сказала я. — І я вирішую, хто тут буде жити. У тебе два варіанти: або ти йдеш разом із ними зараз, або залишаєшся сам. Обирай.

Його обличчя спохмурніло. Ірина щось пошепки говорила хлопчику, тримаючи його за руку.

— Ти серйозно? — запитав він.

— Абсолютно.

Розлючений, він забрав речі й пішов разом із Іриною та Максимом.

Я залишилася одна в порожньому будинку. Все здавалося сном, але це була реальність. Хоч я й відстояла свої межі, гіркота зради довго не покидала мене.

Почалися складні судові розгляди, розлучення і розділ майна. Ігор намагався грати на моїх почуттях, звинувачуючи мене у всіх своїх невдачах. Він майстерно маніпулював, але я зрозуміла: його зрада — це не моя провина. Я навчилася довіряти собі й більше ніколи не дозволю нікому використовувати мою довіру.