Він навіть очей не став ховати, мовляв, не моє рішення, то які до мене питання? Питаю, чи знав, а він так спокійно і впевнено: “Ну так, без мене те все не могло бути оформлено”. Найприкріше – розуміти, що рідна мама все те і вигадала і це, після стількох років що я біля неї була?

У свої 57 років, почуваюсь, мов та мала дитина, яку одурили на рівному місці. Знаєте, ніби я й доросла, ніби маю все у житті і все робила вірно, а врешті, не отримала нічого окрім гіркого осаду на душі.

Найприкріше розуміти, що все це зробили мені рідні люди. Ті, заради кого я так багато трудилась, ті кому роками допомагала забираючи у своєї сім’ї.

Я виросла у невеликому містечку в дуже бідній родині. Наша мама виховувала мене і мого брата сама. Їй доводилось працювати на трьох роботах, аби ми мали хоч якийсь шанс на краще життя.

Я завжди була здібною до навчання, особливо в мене була схильність до математики. Згодом це стало моїм ключем до кращого майбутнього.

Після закінчення школи я пішла навчатись до інституту на спеціальність бухгалтерський облік. Мама і брат не підтримували мого рішення, адже вважали що з нашими статками немає чого і рипатись до навчання. Краще вже іти працювати.

Це було важке рішення, бо грошей у нас не було. Але я вирішила: якщо хочу чогось досягти, мушу працювати ще більше. Паралельно з навчанням я підробляла, і вже на другому курсі мені запропонували роботу помічника бухгалтера на великому заводі. Я з радістю погодилася.

Саме отой завод і став моїм другим домом. Я працювала старанно, не шкодуючи ні сил, ні часу. Завдяки цьому мене швидко підвищували, і через певний час я стала головним бухгалтером.

Звісно, я заробляла дуже добре. Чоловік також не пас задніх, він був головним економістом тож ми могли допомагати мамі моїй й братові.

Моя мама залишалася жити в маленькій однокімнатній квартирі, де ми виросли з братом. Їй було вже важко працювати, тому я оплачувала їй усі витрати: комуналку, необхідне з аптеки, їжу.

Щомісяця я передавала гроші, не шкодуючи. Найняла жінку, яка їй допомагала по господарству, хай мама і була проти, але та робила двічі на місяць генеральне прибирання, та й так у домі підтримувала чистоту.

Мій брат, Сергій, також працював на заводі, але простим слюсарем. Його життя було іншим. Він одружився, мав двох дітей і жив у маленькій однокімнатній квартирі.

Звісно, його зарплатня була значно меншою від моєї, тому я намагалася допомагати йому теж: подарунки дітям, іноді оплачувала їхні потреби. Свого часу придбала йому меблі у квартиру. техніку дарувала. Я розуміла, що йому потрібна підтримка.

І ось, коли мамі виповнилося 65, її здоров’я різко погіршилося. Спеціалісти руками розводили, і стало зрозуміло, що їй потрібен постійний догляд. Я відразу забрала маму до себе, в нашу двокімнатну квартиру, де жила з чоловіком.

Звісно, я могла найняти людину до неї, але не було тієї, якій ти міг довірити цілодобовий догляд. Я шукала, каюсь, але за два місяці зрозуміла, що то намарне. Стало зрозуміло, що маму будем доглядати ми із братом.

Але Сергій відмовився навіть обговорювати можливість догляду за мамою.

— Лєро, ти ж розумієш, у мене просто немає місця. А моя Таня ніколи не погодиться на таке. В нас діти, однокімнатна квартира. Ти ж у кращому становищі.

Це було важко чути, але було розуміння, що сперечатися немає сенсу. Мама ж, мовчки прийнявши ситуацію, переїхала до мене. Лиш повторювала, що Бог їй дав велике щастя – доньку.

Доглядати за мамою було важко. Вона була огрядною, майже не могла ходити. Мені доводилося годувати її, купати, міняти підгузки. Роботу я покинути не могла, тож доводилось встигати все. Ввечері я падала на ліжко знесиленою. Але виспатись не могла, адже до мами потрібно було підійматись кілька разів.

Мій чоловік спочатку намагався допомагати, але швидко втомився.

— Валеріє, це не життя. Вдома неможливо дихати, постійно чути запах всього цього. Я не можу більше.

Я просила його почекати, підтримати мене. Але через два роки він зібрав речі й пішов.

— Я повернуся, коли це закінчиться, — сказав він ховаючи очі.

Але тієї миті ми обоє знали, що це кінець нашого шлюбу. Він пішов жити у квартиру своєї матері, навідувався спочатку часто, але з часом все рідше і рідше.

Мама прожила ще 15 років. Увесь цей час я доглядала за нею одна. Сергій лише зрідка навідувався, привозив фрукти чи квіти, щоб показати, що він «допомагає». Я все ж терпіла, бо розуміла: це мій обов’язок.

Але було важко. Часто вночі я плакала, від безсилля і виснаження. Мене зрозуміє лиш той. хто пройшов подібне. То була моя мама, то був мій хрест і я його несла попри все.

Робота на заводі була єдиним місцем, де я могла трохи відволіктися. Начальство усе розуміло, підтримувало, йшло на зустріч, за що я їм безмежно вдячна буду до скону.

Коли мами не стало, я відчула не лише сум, а й полегшення. Не подумайте про мене погано, але я вже теж не молода та й мамі самій було важко. Здавалося, тепер я зможу жити як колись, тепер усе буде в нормі, але на мене очікувало ще одне, чи не найбільше в житті випробування.

Через кілька тижнів після того, як не стало моєї мами я дізналася, що ще чотири роки тому вона подарувала свою квартиру та будинок у селі Сергію.

Не те щоб я мала надію на спадок, чи він був мені надто потрібним. Мене вразила те, що це було за моєю спиною усе зроблено. Я просто не могла повірити. Чому вона це зробила? Чому нічого мені не сказала?

Я зателефонувала братові.

— Сергію, ти знав про це?

Він відповів спокійно:

— Так, мама оформила все на мене ще кілька років тому. Це її рішення. Я не мав наміру сперечатись.

— Але як? Я ж доглядала її всі ці роки! Як ви могли вчинити так зі мною?

— Ну. Може, наша мама справедливо вважала, що ти й так добре живеш, тобі це не потрібно, — сказав він.

Мені хотілося вити від його спокою і абсолютного нерозуміння – що мені треба від нього і чого я телефоную. Зрештою, я поклала слухавку.

Ці кілька тижнів після розмови з братом стали для мене найважчими в житті. На душі було гірко, відчувала себе так, ніби мене зрадили. 15 років я віддала своєму обов’язку, втратила чоловіка, здоров’я. І за все це отримала таку вдячність?

Я намагалась згадувати моменти, коли мама можливо, могла натякнути на своє рішення, але нічого такого не було. Вона завжди казала, що я її найкраща підтримка, її «порятунок і подарунок долі».

Інколи я намагаюсь собі пояснити усю цю ситуацію, виправдати маму. Можливо, мама справді думала, що мені нічого не потрібно? Можливо, вона хотіла забезпечити Сергія, бо бачила його скруту. Але чогось мене це не заспокоювало.

Зараз я живу одна у своїй квартирі. Завод, де я працювала все життя, став моєю єдиною опорою. Діти давно виросли, роз’їхались світами.

Розум говорить, що отримавши спадок від мами я б усе одно все віддала брату, тож, ніби як не повинна зараз мати таке розчарування.

Але на душі так гірко. Ну чого вони так зі мною?