– Ти диви, яка синьйора власною персоною до нас завітала! Що, приїхала позловтішатися? Забирайся звідси! – Галина вийшла з хати і стала так голосно кричати, що, здається, почули всі сусіди.

Я дещо розгубилася, бо за 15 років, поки я в Італії, я вже відвикла від такої манери спілкування. Навіть сама не знаю, чого я сюди прийшла, але ноги мої самі мене сюди принесли.

Саме це місце я вважаю своїм першим домом, хоча насправді тут мені нічого і не належить, я на цьому подвір’ї жила 15 років в невістках.

Галина – це рідна сестра мого чоловіка, яка досі живе на цьому подвір’ї. Вона як колись не любила мене, так і зараз не любить, нічого не змінилося навіть за багато років.

Я ніколи не мала власної родини, я з дитячого будинку, тому родичі мого чоловіка є єдиними для мене рідними людьми.

Після інтернату я влаштувалася на роботу на завод, там мені дали кімнату в гуртожитку. На роботі я познайомилася з Тарасом, він виявився дуже хорошою людиною.

Тарасу я відразу до душі припала, його не налякав навіть той факт, що я нічого за душею не маю.

А от його родичі – мама і сестра, ніяк не хотіли мене приймати у себе. Довелося миритися з їхніми кпинами і постійними картаннями, адже після того, як ми з Тарасом розписалися, він привів мене до себе додому.

Видно, доля у мене така – не бути щасливою, бо в 35 років я стала вдовою. Дітей у нас з чоловіком не було, через що я теж чимало натерпілася від його родичок картань.

Після того, як чоловіка не стало, мені потрібно були від них з’їхати, і заробітки стали для мене єдиним варіантом.

15 років я вже в Італії. Синьйорою, як мене називає Галина, я не стала. Але я точно вже не та Оксана, яка була колись. Себе образити я не дозволю, а сюди прийшла без всякого злого умислу, просто, не зважаючи ні на що, саме це місце я вважаю своїм домом, бо іншого у мене не було.

Галина спочатку кричала, виганяла мене, але коли побачила, що я прийшла до них не з пустими руками, а з двома сумками, наповненими італійськими смаколиками, вона тут же змінила тон і стала запрошувати мене в хату.

Я не горда, зайшла. Будинок став дуже старий, без ремонту, у Галини справи зовсім кепські. Її чоловік став пити, пішов до іншої, а вона сама двох дочок ростила.

А у мене, навпаки, зараз все добре, я заробила гроші, побудувала собі великий будинок і зараз, порівняно з Галиною, я точно виглядаю як синьйора.

Будинок я могла будувати в іншому місці, але вирішила оселитися в нашому селі, бо хочу бути ближчою до Тараса, хоч на могилку сходжу.

Дім уже у мене готовий повністю – заходь і живи. Галина про це знає, і як виявилося, заздрить.

Зайшла я до хати, Галина стала скаржитися на життя – дівчата її виросли, заміж старша зібралася, а у них грошей зовсім нема.

– От для кого ти, Оксано, все це пристарала? Дітей у тебе ж немає. Ти б моїм дівчатам допомогла, не чужі вони тобі, а племінниці рідні, – каже Галина, і пропонує, щоб я її старшу доньку з чоловіком після весілля в свій будинок впустила.

Від цієї пропозиції я навідріз відмовилася. Я сама ще не встигла пожити, мені лише 50 років, і у мене нарешті з’явився власний дім. Я не впевнена, що мені зараз треба впускати туди кого-небудь, навіть якщо мова йде про племінницю рідну.

Зовиця назвала мене невдячною, нагадала, як вони мене в свій час прийняли в свою родину, дали дах над головою, а я тепер маю можливість, і не хочу їм допомогти.

Та я вважаю, що це абсолютно різні речі. Коли мій чоловік був живий, він все дівчаткам сестри купував, ніколи грошей не шкодував на них, і я не мала нічого проти.

Якщо мене Галина запросить на весілля, я теж не поскуплюся, подарую тисячу євро по-родинному. Але віддавати їм свій дім – це вже занадто.

Галина спочатку образилася, але відразу висунула ще одну пропозицію – просить мене, щоб я дозволила в своєму новому будинку сватів прийняти, мовляв, їй соромно вести людей в свою стару хату.

Я сказала, що подумаю, але ця ідея мені також не сподобалася. Що їй це дасть? Що це за показуха?