Мені так хочеться розповісти вам про все, що зі мною свідбувається в цьому будинку. Спочатку все виглядало ідеально — тиша, спокій, мир. Але це було лише ілюзією. Тепер це місце нагадує справжнє пекло. Нерви вже на межі, здається, ще трохи — і я просто збожеволію. Уявіть собі: мій новий сусід зверху, Микола, на перший погляд здавався абсолютно нормальним. Посміхався, вітався, навіть допоміг занести пакунки з магазину. Справжній джентльмен!

— Привіт, сусідко! Як справи? — щиро запитував він, коли ми випадково перетиналися у під’їзді.

Але ночами Микола перетворюється на абсолютно іншу людину. Він виходить на балкон і починає кричати у телефон. Не просто говорити, а буквально верещати на весь двір. І що обговорює? Враження, ніби готується до зйомок нового сезону “Холостяка”: розповідає про свої минулі подвиги та будує плани на майбутні — усе це супроводжується гучним сміхом.

— Миколо, можеш трохи тихіше? — кілька разів кричала я з балкона.

— Ой, вибачте, не помітив! — відповідав він, махнувши рукою, і продовжував розмову.

Мій балкон знаходиться прямо під його, і навіть із зачиненими вікнами я чую кожне слово. Спочатку я намагалася просто ввічливо просити його бути тихішим. Але хто мене слухає? Абсолютно ніхто! Здається, Микола взагалі не знає значення слова “такт”.

Одного разу, коли він знову почав свої балачки, я не витримала. Вийшла на балкон і почала гучно коментувати:

— Миколо, скажи йому, щоб краще купив іншу машину! — додала я, коли він радив товаришеві.

— Що? — здивувався він.

— Якщо ти робиш мене учасником своїх розмов, то я теж маю право на слово! — сказала я з посмішкою.

Він спантеличено замовк і швидко завершив розмову. З того часу він більше не розмовляє на балконі. Але, як виявилося, це лише початок моїх пригод.

Ще один герой моїх ночей — сусід Іван. Його можна назвати справжнім “нічним ходоком”. Щоночі після 23:00 він починає “перестановки” у квартирі: пересуває меблі, кидає щось, гримить посудом.

— Іване, може, припиниш гриміти вночі? — стукала я у стіну.

— Ой, вибач, просто пізно з роботи повернувся. Зараз усе припиню! — відповідав він. Але наступної ночі все повторювалося знову.

І це ще не все! Найбільше мене дратує сусідка знизу, Олена. Щоранку, рівно о 5:50, вона ставить свій телефон на підвіконня й вмикає короткі відео з соцмереж. І це не якісь приємні мелодії, а дурнуваті ролики про те, як хтось їсть екзотичні страви.

— Олено, можна трохи тихіше? Люди ще сплять! — кликала я її через балкон.

Але нічого не змінювалося. Щоранку, замість співу пташок, я слухаю ці дурні відео. Одного разу, втомившись терпіти, я почала тупотіти ногами, коли вона вмикала свій телефон. Моя “відповідь” змусила її задуматися, але ненадовго. Я навіть спробувала вмикати звук гавкоту собак одночасно з її відео. Але й це не подіяло.

І це ще не всі герої мого будинку! Коли до сусідів приїжджають їхні онуки, починається справжній цирк. Діти стрибають до пізньої ночі, як маленькі кенгуру.

— Це ж діти! Їх неможливо стримати, — каже бабуся, коли я заходжу просити тиші.

І ось що сумно: щоранку я все одно прокидаюся, намагаюся знайти хоч якусь рівновагу й іду невиспана на роботу.

Одного разу, коли я вже майже вирішила переїхати, сусідка знизу постукала до мене. Вона тримала коробку з вушними затичками.

— Я зрозуміла, що ми всі тут трохи божеволіємо, — сказала вона. — Пропоную об’єднатися і створити коаліцію любителів тиші.

Ми довго сміялися, і мені стало трохи легше. Але це полегшення минуло, коли я сходила до лікаря, і він порадив мені ортопедичне взуття. Зарплата була ще не скоро, тому я вирішила ходити у старих туфлях на підборах. Як виявилося, вони так сильно стукотять, що будять Олену знизу.

Одного ранку вона завітала до мене.

— Ми ж домовилися боротися з шумом, а ти тепер мене будиш! — дорікнула вона.

Мені стало ніяково, але я набралась сміливості та відповіла:

— Це тимчасово. Я планую змінити взуття, але поки що мушу ходити в цих туфлях.

Вона мовчки пішла, а я замислилася. Чому всі сусіди роблять, що хочуть, і шумлять, коли їм заманеться, а я повинна стримуватися, бо так правильно? Ні, досить! Треба жити, як хочеться!

Це рішення додало мені впевненості, хоча докори сумління ще довго не давали спокою.