Можу сміливо сказати – раніше я був щасливим. Ще і студентські роки почав працювати, а на п’ятому курсі разом з друзями відкрив виробництво обігрівачів. Справи йшли дуже добре, зараз в нас вже кілька власних цехів і магазинів. 

Згодом в наш офіс на роботу прийшла Олена. Вона відразу мені сподобалась, працювала над іміджем компанії, чудово справлялась. Одного разу я наважився й запросив її на вечерю. 

Досить довго ми приховували стосунки, а потім вирішили, що маємо одружитися. Пропозицію я зробив на берегу моря, в надзвичайно романтичній атмосфері.

Усі друзі казали, що ми ідеальна пара. І нам справді було дуже добре разом. Та минуло кілька років і Олена почала:

 – Котику, я вже дитинку хочу!

 – Хіба тобі чогось бракує? Не треба поспішати!

Я не хотів псувати нашу ідилію. Діти, крики, кінець спокійного життя. Я ж бачив, як все в друзів відбувається. Поступово псуються подружні взаємини. А я так цінував те, що ми мали. Та дружина не заспокоювалась.

 – Скільки можна чекати. Роки йдуть. Я хочу насолодитися материнством!

 – Невже тобі чогось бракує? Нам так добре! Подорожуємо, живемо у власне задоволення! Діти завжди все псують.

Мабуть, Олені набридло мене вмовляти й вона вирішила діяти. Одного разу просто прийшла, поклала тест на стіл і сказала:

 – Любий, я вагітна!

Вона сяяла від щастя, а я відчував лише розпач. Врешті якось змирився. Заспокоїла мама, яка обіцяла в усьому допомагати.

Вагітність проходила легко, Олені якось вдавалось мати чудовий вигляд навіть в такому стані. А коли почались пологи ми спокійно вирушили народжувати. Та після огляду я побачив, що лікарі метушаться. Всі кричали й бігали, а тоді сказали, що треба негайно робити кесарів розтин.

Коли я говорив із дружиною востаннє, вона мене поцілувала і попросила пообіцяти, що я любитиму доньку. Операцію моя кохана перенести не змогла. Згодом лікар пояснив, що її серце не витримало, Олена мала вроджену ваду, про яку ніхто не знав

Дізнавшись, що дружина померла я просто встав і пішов. Акушерка бігла за мною і просила взяти доньку на руки. Та я не хотів бачити цю дитину. Більше я туди не повертався. 

Минув тиждень і мені зателефонувала мама:

 – Сину, ти маєш знати, Соломія у мене. 

 – Нащо ти її забрала? Я не хочу бачити цю дитину. Вона зруйнувала наше життя! Вбила Олену!

 – Це не правда, дитина не винна. Лікарі мали обстежити твою дружину ще під час вагітності.

 – Мені байдуже. Віддай дівчинку в дитячий будинок, бо більше мене не побачиш!

 Мама мене не послухала. Вона не розуміє, що в таку мить найбільше страждаю я. В мене горе! І я не знаю, як жити далі! А вона замість того, щоб бути поруч, вирішила бавити дитину. Я цього не пробачу!

Скажіть, тільки чесно, ви б змогли полюбити дитину, через яку втратили кохання свого життя?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

💬 Чи був у вашому житті подібний досвід? Поділіться в коментарях, нам дуже цікаво почути вашу історію!