Я вийшла заміж в 18 років, моїм нареченим став мій сусід. Ми з Миколою росли разом, він був старшим за мене на чотири роки, він прийшов з армії, ми почали зустрічатися, а потім одружилися. Жити ми стали у мене вдома, а у Миколи вдома стала жити його сестра Світлана з чоловіком.

Недарма кажуть, що в житті як на довгій ниві, все може бути. Так склалося і у нас з Миколою. Спочатку ми жили дуже добре, у нас народилася донечка. Моя мама з татом старалися з усіх сил, аби нам допомогти. Свекруха, яка жила з нами через паркан, теж нам допомагала, і продуктами, і деколи грошима.

Все змінилося, коли сестра чоловіка вийшла заміж. Відтоді свекруха наче забула, що у неї є син, і дбала лише про свою дочку і її дітей. Дуже прикро було дивитися, як вона робить різницю між внуками, Світланиних дітей вона горнула до себе, все їм купувала, а моїй доньці хоч би одну цукерку коли дала.

Ще гірше стало, коли мій Микола пішов від мене. Він тоді почав їздити на заробітки і там собі когось знайшов. Свекруха тоді стала на сторону сина, сказала, що від добрих дружин чоловіки і не йдуть, ще й в приклад мені поставила свого зятя і свою донечку, він теж на заробітки з моїм Миколою їздив, але з сім’ї, де йому було дуже добре, таки не пішов.

Мені тоді прикро було це чути, свекруха не лише мені це говорила, вона по всьому селу рознесла, яка я погана, і саме тому її Микола від мене пішов. Але я змогла все пережити, зараз моя донечка доросла, і все давно в минулому.

Тільки от від сусідства з своєю колишньою свекрухою я так нікуди не ділася, тому мала можливість побачити на власні очі, як доля віртуозно з нею повелася.

Так склалося, що свекруха моя на старість залишилася одна, їй 78 років, вона хворіє, далі своєї хвіртки не виходить, а допомогти їй нікому. Її хвалений зять через 7 років після нашого з Миколою розлучення теж пішов з сім’ї. Світлана погорювала, а далі зібрала своїх дітей і виїхала з ними в Аргентину, чого аж так далеко, точно сказати не можу.

Миколи теж немає на цьому світі, років три тому дали свекрусі знати, що її сина раптово не стало. От і виходить так, що нема кому стареньку маму доглядати. А у мене душа розривається, коли я бачу її немічну, інколи по кілька днів без хліба сиділа, до неї приходить якась соцпрацівниця, але хіба чужі люди зможуть доглянути так як рідна людина це б зробила.

І переборовши себе, свої образи, я вирішила допомагати їй, але не як колишній свекрусі, а як бабусі моєї дочки. Хіба мені важко в неділю наліпити трохи більше вареників і пригостити сусідку? Чи в суботу піти до неї і помити підлогу?

Відколи я стала до неї ходити, я її пробачила, і аж самій на душі легше стало. Щоправда, дочка мене не розуміє, каже, що вона б не пробачила, а я думаю, що вона просто молода і життя не знає. Бо в житті, як на довгій ниві, все може бути.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.