Такого дитинства,

яке в мене було, ворогу не побажаю. Весь час я

присвячувала вихованню дівчат – найменша мене навіть мамою почала називати.

Дуже рідко бачилась з подругами, але одного разу, коли мені вже було 18, я попросила мами відпустити мене на День народження Іванки.

Мама трохи бурмотіла, але все ж дозволила піти.

Повноліття Іванки ми святкували в міському парку, де було багато молоді та студентів. Одним словом, того дня я познайомилась з Маттео. Він родом з Туреччини, а в Україні здобував медичну освіту. Оскільки в школі я вчилась на відмінно, англійською володіла досить непогано. Ми швидко знайшли спільну мову. Згодом почали таємно зустрічатись, через те, що я боялась розповісти мамі про стосунки з іноземцем.

Наші побачення тривали майже рік, тоді Маттео завершив навчання у медичному університеті і зробив мені пропозицію. Вмовляв мене їхати до

Туреччини разом з ним. Коли мама почула про

заручини, вона немов озвіріла, а про переїзд я взагалі змовчала. Почала ображати мене та мого

хлопця образливими словами, забороняла

виходити з дому, мовляв, не заміж треба йти, а сестер допомагати виховувати. Тоді я зі сльозами зателефонувала до коханого та розповіла про реакцію мами. Натомість він запропонував ідеальний вихід:

– Дорога, давай втечемо. З часом, твоя мама

змириться, і все налагодиться.

— Мені страшно, Маттео.

– Не бійся, адже я поруч! – заспокоював він.

Наступного дня, коли мама пішла на роботу, а сестри були у дитсадку, я зібрала свої речі й таємно пішла з дому. Вже через деякий час я була у сонячній Туреччині. Спочатку себе

почувала там дуже чужою, адже усе нове, люди

інші, проте мій коханий поруч, і це мене

заспокоювало.

Найбільше чого я боялась — це зустрічі з батьками Маттео. Він розповідав, що мати його померла, а тато скоро одружився з іншою.

Спочатку коханий не міг терпіти свою мачуху, але потім зрозумів, що насправді вона дуже ввічлива і не бажає йому зла. У батька з нею не було дітей, тому мачуха Ада любила його наче рідного.

Однак батько був дуже вимогливим.

Ми прибули нарешті до будинку, де жили батьки Маттео. Його дуже привітно зустріла Ада.

• Ласкаво просимо, Маттео! Я дуже рада тебе бачити! – казала мачуха.
• Вітаю, сину! – пробурмотів батько.

Потім вони побачили мене і почали розпитувати:

• Хто ця чарівна леді? – запитала Ада.
• Хочу вас познайомити, це моя наречена Юля,
• відповів Маттео.

  Юля? Яка приємна несподіванка! Запрошуємо тоді вас до будинку, — радісно промовила тітка.

  Тоді Маттео увійшов, тримаючи мене за руку.

  Перша зустріч пройшла на відмінно, усі мої хвилювання виявились марними. Чужі люди, з абсолютно чужої країни, так гарно мене прийняли, що від цього хотілося плакати.

  Згодом ми організували весілля на якому, на жаль, моєї матері не було. Коли я зателефонувала їй, щоб повідомити про весілля, вона мене навіть слухати не хотіла. Від тоді мачуха Ада була мені за маму. Вона була дуже добра до мене, хоч інколи ми не розуміли одна одну, бо турецької я не знала, лише англійську, а

  Маттео не завжди був поруч щоб перекладати.

  Але оскільки я мала хист до вивчення мов і Маттео мені дуже допомагав, турецька мені теж скоро запамʼятовувалась. Вже через рік я могла вільно розмовляти.

  Щодо моїх стосунків з батьком Маттео, то все було складно та напружено. Він був дуже строгий до мене, ніколи не мовчав і якщо йому щось не подобалось, відразу про це мені казав. Крім того, завжди любив слідкувати за мною та моїми діями, відповідно я незручно себе почувала.

  3 часом я народила дівчинку, а через рік знову завагітніла. Я й не уявляла, що батько почне постійно докоряти:

  — У нас тут дитсадок чи що? І так місця не було, а тепер ще малі спиногризи бігати будуть. Господи, дай мені сили!

  Проте Ада мене завжди підтримувала, допомагала і дуже любила наших дітей. Своїх дітей у неї не було тому, мабуть, у моїх вона шукала собі розраду. А одного разу, я її навіть

  мамою почала кликати:

• Мамо Адо, дякую вам за ваше добре серце!
• Юлю, та що ти таке кажеш? Не називай мене

• – Дурепо, як не вмієш прибирати, краще не починай! Через твою мокру підлогу я ледь не

  так, я не є тобі мамою, — сказала Ада.

  — Та немає її поруч зі мною, а ви мені стали ріднішою, ніж моя мама. На жаль, за все своє дитинство я не відчула того, що відчула тут біля

  вас. Тому дозвольте я називатиму вас мамою, — просила я.

  Тоді мама Ада заплакала та кинулась мені в обійми. А ще просила не звертати увагу на її чоловіка. За її словами він завжди був таким

  злим, але вона навчилась не звертати увагу.

  Розповідала, що знала його покійну дружину, і та постійно жалілась на чоловіка, бо він часто сварився, не давав їй спокою. Тому вона швидко пішла з того світу. Аді було шкода маленького Маттео, тому вона вийшла заміж за його тата,

  аби виховувати дитину.

  Одного разу батько Маттео накричав на мене:

  впав!

  Почувши це, Маттео підвівся і сказав:

  – Не маєш права таким тоном говорити до моєї дружини! Думаєш, я забув, як ти кричав до мами?

  Тепер я не терпітиму твоїх криків.

  З того часу свекор більше мені не дорікав. Мама Ада допомогла мені виростити трьох дітей і у віці 75 років померла. Свекор до моїх дітей був жадібним та закритим, але інколи їм давав з пенсії на морозиво. Прожив він до 95 років і нервів мені зʼїв багато, але після того ми з чоловіком нарешті відчули себе господарями

  вдома.

  Діти наші повиростали, одружились та подарували нам онуків. Мати інколи телефонувала та скаржилась на своє життя,

  мовляв, я у всьому винна, бо не залишилась

  допомагати їй виховувати сестер. Але повірте, люди, я жодного разу не пожаліла, що послухала своє серце та пішла за коханням. І не важливо якої ви раси чи національності, головне любов та

  повага.

  Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

  Що ви відчуваєте після прочитання цієї публікації? Поділіться своїми емоціями! Обирайте емодзі, які найбільше відповідають вашим

  почуттям:

  ЧИ

  . Ваша реакція має

  значення!