У нашій родині здавна існує традиція – називати хлопчиків на честь діда. Це, знаєте, як негласний закон: якщо народжується син, то ім’я обирають або за дідом, або за прадідом. Ми так жили, і наші батьки так жили, і їхні батьки теж. А тут невістка моя, Маринка, вирішила, що все це “пережитки минулого”.

Якось сидимо за столом після вечері, балакаємо про різне, і я їй кажу:
– Маринко, як там малий у животі? Штовхає?
– Та штовхає, – сміється вона. – Уже й спати не дає.
– А ім’я вже придумали? – питаю.
– Ще думаємо, – відповідає вона.

Ну, думаю, зараз саме час нагадати про нашу традицію. І кажу їй:
– У нас у роду хлопців завжди називають на честь діда. От і вашого треба буде назвати Іваном, як нашого дідуся.

І тут почалося! Маринка аж підскочила:
– Що значить “треба”? Це наша дитина, і ми самі вирішимо, як її назвати!

Я аж розгубилася. Ну як це – “самі вирішимо”? А традиції? А повага до старших? Я їй пояснюю:
– Маринко, це ж не просто так. Це пам’ять про рід. Ім’я Іван – сильне, чоловіче. Наш дідусь був гарною людиною, працьовитою і чесною. Хіба це погано – назвати сина на його честь?

А вона:
– Та що ви мені розказуєте! Зараз інші часи. Ми хочемо щось сучасніше, модніше. Може, Максима назвемо або Давида.

Я вже й не знала, що сказати. Сиджу собі тихенько, а вона далі розпалюється:
– Чому я маю підлаштовуватися під якісь старі звичаї? Це наша дитина! Ми її виховуватимемо, а не ви!

Тут уже мій син, Петро, не витримав:
– Маринко, та заспокойся ти! Мама ж просто порадила. Традиція така в нас, а не наказ якийсь.

Але де там! Маринка тільки більше розлютилася:
– Ага, порадила! А потім усе село говоритиме: “Ой, назвали хлопця не так, як треба!” Мені цього не треба!

Я сиджу й думаю: “Отакої! Невістка мені ще й лекції читає”. Але сперечатися не стала – хай уже молоді самі розбираються.

Минуло кілька місяців. Народився у них хлопчик – здоровий, гарненький. І як ви думаєте, яке ім’я дали? Правильно – Іван! Бо Петро таки переконав Маринку, що традиції треба поважати.

А я тепер тихенько собі радію: є в нашій родині ще один Іванок! І знаєте що? Маринка теж уже не бурчить – навіть сама каже, що ім’я гарне й дитині пасує. Отак-то воно буває: спершу кричать і сперечаються, а потім самі визнають, що старші таки мудріші.