Скоро й діагноз встановили – ДЦП. Відтоді життя наше з чоловіком змінилося. Шість років я була в декреті. Адже знайти людину, яка б змогла доглядати таку дитину виявилось вкрай важко. Та й грошей нам бракувало. Усі жили на зарплату чоловіка.

Тож врешті я вирішила – треба повертатись на роботу. Щастя, що мене досі чекали й цінували, як працівника. Ми все ж знайшли няньку. Але минуло всього два місяці й вона втекла. Виявилось, це надто складно. Далі була друга і третя няньки. В мене вже руки опустилися. 

Я страшенно не хотіла знову покидати роботу. Війна в країні, криза, гроші необхідні. Трохи допомагала свекруха. Але вона вже не молода і теж довго не витримувала. Я не знала, як бути.

Одного разу начальник відправив мене на вокзал зустріти колегу з іншої області. Я поїхала. Довелося досить довго чекати. Я прогулювалась залами. Аж раптом мій погляд зупинився на старенькій. Вона сиділа сумна із сумками. Вдягнена охайно, на безпритульну не схожа. Я не витримала і підійшла:

 – Ви когось чекаєте?

 – Та ні. Я не знаю, куди йти. Мені казали, що тут часом стоять волонтери, але я їх знайти не можу.

 – А нащо вам волонтери?

 – Може допоможуть знайти житло!

 – А звідки ви?

 – Я з Херсонської області. Мій будинок затопило, все знищено, відновити нереально. Вся худоба загинула, городина погнила. Сусіди допомогли виїхати. Тут живе мій син, я подумала, що в нього поживу. Та його жінці ця ідея не до вподоби. От я й пішла від них. 

 – Як же так? Неньку рідну не прийняв. Дочекайтесь мене, я приїду за годину.

Я зустріла колегу, відвезла в офіс, а сама поїхала на вокзал. Забрала Антоніну Михайлівну, разом із нею поїхала в магазин, продуктів купити, а далі приїхала додому. Чоловік мій нічого не зрозумів. Та я боялась йому зізнатися, що сторонню людину до нас привела.

 – Любий, це моя далеко родичка. Вона із Херсонщини, поживе трохи в нас.

 – Звичайно. В біді кидати не можна.

Квартира у нас велика, місця всім вистачило. І ось приходжу я наступного дня додому, а у квартирі так смачно пахне.

 – Хто це приготував таку смакоту!

 – Це я, хотіла вам приємно зробити. Та й час вільний мала.

 – А мама де?

 – Я її відпустила відпочити. Сама можу за вашим синочком наглянути. Я хоч старенька, але міцна. До того ж я не казала, але все життя я працювала в притулку для людей з особливими потребами. Маю величезний досвіт. Можу й вас навчити. Дозволь допомогти?

Відтоді Антоніна Михайлівна доглядає нашого сина. З нею його стан значно покращав, Ця жінка – просто чарівниця, вона навіть навчає його. Тепер я розумію, що зустріч з цією жінкою – справжній подарунок долі. Вона для мене стала, наче рідна. Чоловік також її дуже полюбив. Та і як інакше, таку смакоту йому готує. Щоправда, днями я йому зізналася:

 – Знаєш, а Антоніна Михайлівна мені не родичка.

 – Та я вже давно це зрозумів. Знаю ж твою добру душу.

Не знаю, що я робитиму, якщо Антоніна Михайлівна схоче повернутися додому. Та одне точно, ми завжди будемо спілкуватися.

А ви б привели сторонню людину у свій дім? Прихистили б безпритульного?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.