— Ні, так більше продовжуватись не може. Я не хочу жити з людиною, яка мене не любить.

Сиджу вже годину на кухні, втупившись у чашку з холодною кавою, що так і не дочекалася свого часу. Вже вкотре він приходить додому з кам’яним обличчям… Але цього разу явно щось пішло не так. Сьогодні ми навіть не сварились, не було тих грозових хмар, які останнім часом частенько з’являються у нашій маленькій квартирі. На просте звичне питання: “Коханий, що трапилось?” отримую холодну, різку відповідь: “Відчепись!”

Я не звикла до таких слів від нього. Тому сльози образи з’явилися самі по собі. Вони стікали по щоках, крапали на стіл. Я думала, що ось-ось він зупинить це, підніметься, обійме і ми поговоримо, як це роблять всі нормальні пари. Але ні. Він просто розвернувся і ліг спати, ніби нічого не сталося, ніби не було мене і моїх гірких сліз. Лежав, дихав так рівно, наче мій біль не був для нього важливим.

Чи може людина, яка любить так просто взяти і заснути, коли його кохана гірко плаче поруч? Це питання, як голка в серці, не дає мені спокою. Може, я помилялася? Може, він ніколи і не любив мене?

Стільки маю спогадів про наше минуле, які я старанно зберігаю в душі, раптом вони всі стали для мене нестерпно гіркими. Я пригадую наші перші зустрічі, коли кожен його погляд був наповнений теплом. Тоді здавалось, що ми будемо разом завжди, що наша любов ніколи не зламається під тиском життєвих негараздів.

Але реальність – це не романтичний фільм, не завжди квіти і зізнання в коханні під місяцем. Ми почали віддалятись одне від одного. Різні дрібнички ставали причинами великих сварок, які не завершувалися поцілунками та примиренням.

— Знаєш, Олено, – сказала мені якось подруга Настя, яка завжди знала, як знайти правильні слова, – людина, яка любить, не може спокійно дивитися на твої сльози. Якщо він так робить, значить, йому вже давно все одно. Ти мусиш це прийняти, як би важко тобі не було.

— Можливо, прийшов час поставити крапку? Але як це зробити, якщо я все ще відчуваю до нього щось, хоч і бачу, що він мене більше не любить? – не раз я ставила це питання, але відповіді все не було.

Я підходжу до ліжка, дивлюсь як він мирно спить, і думаю: “Як так сталося? Що з нами не так?” Можливо, ми просто стали занадто далекими одне від одного, і цей шлях вже не можна повернути назад.

Сьогодні я дивлюся на нього востаннє, перш ніж повернутися на кухню і викинути чашку з кавою в смітник. Може, з цього моменту почнеться нове моє життя – без нього, без недопитої кави і без образи.

Наступного дня, коли він пішов на роботу, я зібрала свої речі та поїхала до батьків. Мати мене не раз звала заїхати, тому це для мене єдиний вихід розвіятись. Батькам я не хотіла говорити, що сталося, вони шукатимуть можливості нашого примирення, але від мами нічого не сховаєш. Вона відразу здогадалась, що щось не так. Обняла мене і сказала:

— Доню, я хочу щоб ти була щасливою! Це головне.

Сльози котились по моїх щоках, а мама заспокоювала мене як могла.

— Життя на цьому не закінчується. Добре, що у вас дітей немає, ти можеш знайти собі когось іншого та кращого.

Ще багато різних слів вона мені говорила, але я їх не сприймала. Все роздумувала про своє невдале сімейне життя.

У вечорі задзвонив телефон. Я подивилась, номер незнайомий. Не хотіла брати слухавку й спілкуватися теж ні з ким не хотіла. Але телефон все ніяк не заспокоювався. Я підняла слухавку та почула:

— Кохана, я чекаю тебе.

— Не поїду, – відповіла я та продовжила пити каву за кухонним столом.

— Я приготував тобі сюрприз. Ти маєш це побачити, адресу скину повідомленням. Тільки гарно одягнися, – сказав чоловік та поклав слухавку.

Я приїхала за вказаною адресою, а там був ресторан. Чоловік радо мене зустрів та повів до гостей. То був директор його компанії та інші співробітники з дружинами. Вони святкували вдалий запуск проєкту, який стрімко розвивався та приносив чималі гроші. Чоловік багато вклав зусилля у роботу і йому підвищили зарплату.

Після цього вечора мені якось стало не по собі. Можливо я помиляюсь і він мене любить? Коли ми повернулися з ним додому, він запитав:

— Люба, де твої речі?

Я стояла і не могла нічого відповісти. Будь-яке моє виправдання могло призвести до сварки, а мені так не хотілося з ним сваритися. Тоді я випалила:

— Віддала в хімчистку. Давай я тобі зроблю кави.

— Всі речі віддала в хімчистку? – перепитав чоловік.

— Ну, щось до батьків завезла, щось викинула, – почала я виправдовуватися.

Ми залишили цю розмову і вдвох насолоджувалися тихим вечором. У мене ще були питання до чоловіка і до самої себе, але я не хотіла вже ні в чому розбиратися. Хотіла насолоджуватися кожним моментом тут і зараз.