Ексклюзив

Війна руйнує не лише міста – вона оголює справжню ціну рішень і відповідальності. Історія Бородянського психоневрологічного інтернату – це про вибір залишитися, коли можна було втекти. Про страх, який не зупиняє, а змушує діяти. І про людей, яких звикли вважати слабкими, але які виявилися сильнішими за обставини.

Журналісти «Київщини 24/7» поспілкувалися із директоркою Бородянського психоневрологічного інтернату Мариною Ганіцькою, яка розповіла про перші дні повномасштабного вторгнення, життя під окупацією, боротьбу за сотні підопічних і ціну рішень, які доводилося ухвалювати щодня.

Ранок 24 лютого і перші дні: відповідальність за сотні життів

Ранок 24 лютого Марина Ганіцька зустріла під звуки вибухів. Дзвінок знайомого з Чорнобиля лише підтвердив очевидне – почалося. Вона згадує: часу на роздуми не було. Вже за кілька годин була в інтернаті й разом із заступницею почала діяти – обдзвонювали працівників, збирали команду, скуповували продукти, воду, пальне.

«Ми брали все, що могли – консерви, крупи, цукор. Не було розуміння, що далі, але було відчуття: треба готуватися до найгіршого», – розповідає директорка.

Перший день колектив ще тримався, але вже за кілька днів частина працівників поїхала. На третій день, каже Ганіцька, залишилися лише ті, хто «вирішив бути до кінця». На той момент вона працювала на посаді трохи більше місяця, але швидко зрозуміла – рішення доведеться ухвалювати самій і без права на помилку.

У закладі перебували сотні людей, які не могли подбати про себе самостійно: пацієнти з психічними порушеннями, лежачі, літні мешканці, діти з аутизмом. До цього додалися ще понад пів сотні людей, яких напередодні евакуювали з іншого психіатричного закладу.

Перші обстріли стали важким випробуванням для всіх. Люди панікували, не розуміли, що відбувається, боялися кожного звуку. Але водночас, за словами директорки, війна несподівано показала справжні характери.

«Ті, на кого я найбільше розраховувала, іноді тікали від страху. А ті, від кого не чекала – ставали опорою», – говорить вона.

У перші дні інтернат фактично перетворився ще й на прихисток для місцевих жителів. Люди приходили з підвалів, шукаючи безпечніше місце. У якийсь момент на території одночасно перебувало до 800 осіб – і це лише посилювало тиск і відповідальність.

Життя під обстрілами та в окупації: страх, кадирівці і тиск пропаганди

Найважчим у перші дні, за словами Марини Ганіцької, була навіть не постійна небезпека, а повна ізоляція. Інтернат опинився відрізаним від світу – без зв’язку, без новин, без розуміння, що відбувається і чи живі рідні. З вікон було видно, як горить Бородянка, але що саме – залишалося лише здогадуватися.

«Ти просто не знаєш, що з твоїми близькими. І це найгірше», – каже вона.

Ця невідомість розривала зсередини. Директорка зізнається: не раз думала про родину і ловила себе на сумнівах – чи правильно зробила, що залишилася. Але кожного разу, дивлячись на підопічних, відкидала ці думки.

«Якби я пішла – вони б просто розійшлися. Їх би перестріляли. Вони нікому не були потрібні», – каже вона.

5 березня інтернат опинився в епіцентрі ще одного випробування – на територію зайшли кадирівські підрозділи. До цього навколо вже стояли блокпости, працювали снайпери, техніка рухалася просто під стінами закладу. Але саме цього дня військові рф увірвалися всередину.

Озброєні люди вибили ворота, почали обшуки, підопічних зганяли до приміщень, персонал шукали по корпусах. Директорку вивели на подвір’я під прицілами автоматів.

«Вони одразу кричали: «Директора сюди». Я підняла руку і сказала: я директор. І в той момент по мені вже були наведені приціли», – згадує Марина Ганіцька.

Окупанти обшукували будівлі, перевіряли людей, шукали військових або представників тероборони. Погрожували розправою у разі, якщо знайдуть бодай когось. Атмосфера була напруженою до межі: підопічні плакали, кричали, просили не чіпати директорку.

Після обшуків її змусили стати перед камерою – вимагали подякувати російській армії і особисто президенту рф. Вона згадує, як їй наказували сказати «дякую», пояснюючи це просто: «за те, що живі». Ганіцька відмовилася говорити те, що від неї вимагали. Каже, змогла лише вимовити, що вони живі – і одразу пішла, очікуючи пострілу в спину.

«Я була впевнена, що мене зараз застрелять», – говорить вона.

До будівлі вона дійшла вже майже непритомною – втратила свідомість просто в коридорі. Того ж дня стало остаточно зрозуміло: інтернат опинився під контролем окупантів. Людям заборонили виходити, усе пересування контролювали. Єдиним «дозволом» залишалося перебувати в корпусах.

Виживання без світла, води і персоналу

Інтернат швидко опинився в умовах, де зникло все базове: спочатку світло, потім вода і опалення. Будівля вистигла, у приміщеннях стало сиро й холодно. Паралельно заклад фактично залишився без більшості персоналу – частина людей евакуювалася або не змогла дістатися через бойові дії. Уся відповідальність за сотні підопічних лягла на тих, хто залишився.

«Довелося буквально з нуля організовувати життя – без ресурсів, під обстрілами і в постійному виснаженні. У кожного була своя роль. Інакше ми б просто не вижили», – говорить вона.

Основою харчування стали ті продукти, які вдалося знайти. Вирішальними виявилися близько сотні качок із місцевого господарства, які передали на початку вторгнення. Їх варили щодня просто на вогнищі: з бульйону готували суп, м’ясо змішували з кашею. Без хліба, без спецій – але це була єдина гаряча їжа.

Додатково використовували все, що було під рукою: крупи, залишки продуктів, дитячі суміші від волонтерів. Воду носили вручну і витрачали на все – від приготування їжі до догляду за людьми. Коли не було навіть чаю, просто гріли воду і давали пити гаряче, щоб люди могли хоч трохи зігрітися.

Найскладнішим залишався догляд за лежачими. Без електрики, ліків і достатніх засобів гігієни це означало щоденну фізично виснажливу роботу: людей мили, перевдягали, намагалися зігріти підручними способами.

Втім, у цих умовах, за словами директорки, сталося те, чого ніхто не очікував: підопічні самі почали брати на себе відповідальність. Люди, яких у мирний час вважали повністю залежними, ставали опорою для інших.

Вона розповідає, що один із мешканців, Ігор, фактично взяв на себе цілий корпус – організовував догляд за лежачими, стежив за порядком і їжею. Інші носили воду, допомагали на кухні, обігрівали приміщення, годували тих, хто не міг сам.

«Вони слухали один одного, допомагали. Це було як один організм. У якийсь момент не стало поділу на працівників і підопічних – була просто спільнота людей, які намагалися вижити», – каже Ганіцька.

У нелюдських умовах війни саме ця взаємна підтримка і стала головним ресурсом – тим, що дозволило втримати ситуацію і не зламатися.

Смерть поруч: коли не можеш врятувати всіх

Війна принесла не лише боротьбу за виживання, а й втрати. Не всі дочекалися евакуації. Без ліків, лікарів і елементарної допомоги люди помирали – і для Марини Ганіцької це стало одним із найболючіших випробувань.

«Люди помирали, а я нічим не могла допомогти. Найгірше – це коли ти не маєш нічого і просто дивишся, як усе руйнується», – згадує вона.

У замкненому просторі інтернату смерть не була абстрактною – це були люди, з якими ще вчора ділили їжу і тепло. Кожна втрата відчувалася особливо гостро. Коли стало зрозуміло, що окремі поховання неможливі, померлих почали ховати разом – на території інтернату, під обстрілами.

«Ми збирали їх і ховали в братську могилу. І поруч стояли ті, хто ще живий… дивилися на нас. І ти розумієш: ти для них зараз – останній захист», – говорить директорка.

Працівники і ті, хто міг допомагати, працювали без сну – копали, переносили, ховали. Це була виснажлива, страшна робота, яку неможливо було відкласти.

Евакуація: 40 хвилин, які вирішили все

Евакуація інтернату відбулася 13 березня – після майже трьох тижнів під обстрілами, в ізоляції і постійному страху. До останнього не було впевненості, що вона взагалі станеться: попередні спроби зривалися – російські військові не пропускали транспорт.

Того дня колона автобусів і швидких з’явилася раптово. Волонтери дісталися до інтернату обхідними шляхами – через поля й ліс, ризикуючи не менше за тих, кого мали вивезти.

«Діяти довелося миттєво. Спочатку окупанти дозволили евакуювати лише найважчих, але після наполегливих вимог вдалося домогтися вивезення всіх. На збори дали лічені хвилини – попередили, що попереду бої і колону можуть обстріляти», – говорить вона.

Лежачих несли на руках, інших поспіхом саджали в автобуси. Навколо – озброєні військові, напруга не спадала до останнього. Дорога теж була небезпечною: поруч тривали бої, лунали вибухи. Спершу людей доправили до Житомира, звідти почалося подальше розселення.

Від руїн до відновлення

Після пережитого повернення до життя стало окремим випробуванням. Сьогодні Бородянський центр соціально-психологічної реабілітації – інший за змістом і підходом. Тут надають комплексну допомогу: соціальну, психологічну, реабілітаційну. Заклад розширився, з’явилися нові відділення, зросла кількість підопічних. І, як каже директорка, сюди тепер приходять не просто жити – сюди приходять відновлюватися.

Після евакуації Ганіцька збирала команду з простою, але жорсткою позицією:

«Я не знаю, коли будуть гроші, але ми маємо повернути людей». І люди повернулися – навіть ті, хто міг залишитися за кордоном.

Для багатьох це вже не просто робота, а продовження тієї боротьби, яка почалася у 2022 році. Для Марини Ганіцької ця історія не про минуле. Вона говорить про неї як про особисту боротьбу – за життя, за гідність і за право не зламатися.

Читайте також: Не монстри, а еволюція: вчені пояснили, як радіація змінила тварин у Чорнобилі та Фукусімі

Фото: «Київщина 24/7»

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.