Це просто якась нісенітниця! Я ніяк не можу заспокоїтися. Будинок стояв пусткою, без господаря. Ніхто навіть не розглядав його купівлю за ті гроші, що за нього просили. А щойно з’явилися ми, готові привести дім до ладу, все село почало обговорювати.

Наче тут узагалі ніколи не продавали й не купували будинків. Але ж ні! Вся проблема в тому, що ми приїхали з міста. І тепер пліток вистачить, певно, на весь рік. Вже чую, як це звучить у розмовах: “От, міські приїхали стару хату купили!” або “Що їм тут потрібно у нашому селі?” чи ще гірше – “Нехай вертаються туди, звідки приїхали”.

Я завжди розуміла, що майно часто псує стосунки між людьми. Але щоб настільки й на рівному місці! Думала, купимо стару хату, відремонтуємо, садок посадимо, город оброблятимемо. Роботи в селі немає, але для мене це не проблема, адже я працюю перекладачем і мені головне – стабільний інтернет.

До того ж, у нас тут багато родичів. Вони могли б допомогти з порадами: і про город, і як дрова складати, і як сад доглядати. Усе можна розпитати й навчитися. Так я собі уявляла наше сільське життя, коли ми купували цей дім. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Хата дісталася нам після того, як помер хресний батько моєї мами. Дім був старий, але ще міцний. Спадкоємці жили в сусідньому селі й не мали жодної потреби в цій хаті. Я запитала їх:

— Чи не хочете продати будинок?

Відповідь була позитивною:

— Так, продаємо.

Ми купили дім і раділи. Йому майже сто років, але він у гарному стані. Жодних протікань даху чи розвалених стін. Просто потрібен капітальний ремонт. Мене привабила його історія, родинна атмосфера старого будинку. Але наша радість швидко затьмарилася через заздрість місцевих.

Особливо розсердилася наша сусідка, Ольга Іванівна. Вона вирішила дізнатися у нашої бабусі, чому ця хата дісталася саме нам. Мовляв, вона дружила з тим сусідом багато років, як рідні були. А тут якісь “далекі родичі з міста” раптом отримали дім.

Коли я дізналася про це, то вирішила запитати її безпосередньо:

— Ольго Іванівно, якщо вам потрібна була хата, чому ви її не купили? Спадкоємці продавали її на загальних умовах. Ми ж заплатили за неї гроші, а не отримали в подарунок.

— Як це “продавали”? Не може бути такого! — здивувалася вона. — Ви себе в дзеркалі бачили? Звідки у вас такі гроші? Це точно подарунок, інакше бути не може!

Далі я вирішила не сперечатися й залишила цю тему. Але ще більше мене здивував сусід з іншого боку, Ігор Федорович. Він, здавалося б, усе життя жив у селі, а таких речей, як мінімум, має знати. Проте одного дня він підійшов до мене й запропонував вивозити відходи від своїх свиней просто на наш город.

— Це ж буде тобі добриво для майбутнього врожаю, — сказав він.

Я ледь стрималася, відповіла різко:

— Ви краще самі собі на город зливайте! Свині ваші, отже, й відходи ваші. У нас тут не смітник!

Ігор Федорович нічого не відповів, лише пішов, очевидно, ображений. Пізніше бабуся пояснила мені, що після таких відходів земля стає непридатною для посадки на кілька років. Схоже, він хотів нашкодити, бо сам хотів придбати цей будинок, але грошей у нього не вистачило. Його діти теж не допомогли, бо збирають на квартиру в місті.

Але це був тільки початок. Через тиждень до нас прийшла сусідка, що живе навпроти. В руках у неї був порожній мішок. Вона обережно промовила:

— У діда тут ростуть яблуні. Цього року в них добрий урожай. Він завжди ділився зі мною та дозволяв брати, скільки захочу. От я й прийшла по яблука.

Я розгубилася. З одного боку, мені не шкода тих яблук. З іншого боку, якщо я зараз мовчу, то що – вона так і ходитиме постійно? Тому я вирішила діяти обережно, але твердо:

— Тьотю Валю, можете взяти яблука, але не цілий мішок. У нас родичів багато, усім потрібні фрукти. Ми ще навіть самі не встигли нічого закрити, але з вами поділимось. Які вам потрібні? Солодкі чи кислі?

— Дай ті, що впали. Солодкі з’їмо, а кислі – на пиріг підуть, — відповіла вона.

Я погодилася, а пізніше сама набрала відро яблук і віднесла до її подвір’я. Сусідка навіть не подякувала. Виглядала так, ніби це її садок, а я в ньому просто гість.

І я ніяк не могла зрозуміти, чому вона за стільки років не посадила собі яблунь? Відповідь була проста: навіщо, якщо завжди є сусідські.

Ось так ми тільки купили дім, а вже маємо ворогів на рівному місці. Як далі жити з такими сусідами – я не знаю.