Телефон розбудив Валентину о п’ятій ранку. Дзвонили з невідомого номера.

— Так, — відповіла Валентина.
— Валю? — почула вона гучний і радісний жіночий голос. — Це ти?

— Я, — байдуже відповіла Валентина.
— А це я, — радісно повідомила жінка. — Ти мене впізнала?

— Впізнала, — з ввічливості, щоб не образити, відповіла вона, хоча й гадки не мала, хто їй телефонував.

— А я була певна, що ти мене одразу впізнаєш, — радісно продовжувала жінка, — Як добре, що ти взяла слухавку. Ти зараз можеш розмовляти?

— Можу.
— Чудово. Ми з чоловіком і дітьми вже на вокзалі. Годину тому зійшли з поїзда. Мене добре чути?

— Добре.
— У тебе голос якийсь тихий. А в тебе точно все гаразд, Валю?

— У мене все чудово.
— Дуже за тебе рада. Ми спочатку хотіли зупинитися в готелі. Думали, що в цьому місті в нас нікого з родичів немає. А потім згадали, що у нас же тут є ти. Розумієш?

— Розумію.
— Як добре, що ми про тебе згадали. Ти навіть не уявляєш, як ми зраділи. Особливо діти.

— Уявляю.
— А чоловік так одразу й сказав: «Дзвони Валі. Валя не підведе».

— Правильно сказав. Не підведу.
— Отже, ти пустиш нас до себе пожити? Я правильно зрозуміла?

— Правильно. Пущу.
— Ми ненадовго, — радісно продовжувала жіночка. — Усього на кілька тижнів. Місто подивитися й назад. Додому. Бо й справ удома багато…

— Ми так і думали. Особливо чоловік. Він так одразу й сказав, що не може такого бути, щоб Валя не прийняла нас до себе. Адже ми ж родичі. Нехай бачилися востаннє років десять тому, але ж родичі. Правильно?

— Так.
— А ти зараз одна живеш?

— Одна.
— У трикімнатній?

— Так.
— То, значить, ми зараз їдемо до тебе?

— Приїжджайте.
— За годину ми будемо в тебе. А ти все там же живеш?

— Там же.
— Тоді чекай. Ми скоро під’їдемо.

— Чекаю, — відповіла Валентина.

Валентина вимкнула телефон, поклала його на тумбочку, повернулася на інший бік, сховалася з головою під ковдрою і заснула, особливо навіть не переймаючись тим, що так і не зрозуміла, з ким вона щойно розмовляла телефоном.

А за годину у двері подзвонили. Валентина подивилася на годинник, заплющила очі й повернулася на інший бік.

Дзвінки тривали. Валентина спала. Через деякий час по дверях почали стукати ногами. Валентина не реагувала. Нарешті знову задзвонив телефон.

— Так, — не відкриваючи очей, промовила Валентина.
— Валя? — радісно кричала все та ж жінка.

— Так.
-— А це ми. Ми приїхали. Дзвонимо, дзвонимо, а ти двері не відчиняєш.

— Дзвоните?
— Так.

— А чому я не чую?
— Не знаю.

— А подзвоніть ще, — попросила Валентина.
У квартирі пролунав дзвінок у двері.

— Дзвонимо, — сказала жінка.
— Ні, — сказала Валентина, — не чую. А постукайте тепер.

Пролунав стукіт у двері.

— Стукаємо, — сказала жінка.
— Ні, — відповіла Валентина, — не чую.

— Здається, до мене дійшло, — вимовила жінка.
— Що? — запитала Валентина.

— А ти зараз де, Валю?
— Як де? У себе.

— Де в себе?
— У Кременчуці, — відповіла Валентина перше, що на думку спало. — Де ж іще мені бути?

— Як у Кременчуці? А чому не в Києві?
— А я дев’ять років тому переїхала, — відповіла Валентина. — Відразу, як розлучилася.

— Навіщо?
— Навіщо розлучилася?

— Переїхала навіщо?
— А набридла столиця, ось і переїхала. Занадто багато неприємних спогадів.

— А в Кременчуці хіба краще?
— Звичайно. Ще й як краще.

— А що там краще?
— Та все краще. За що не візьмися. І жодних неприємних спогадів. Та чого я кажу. Приїжджайте, самі побачите. Вас скільки зараз?

— Так четверо нас. Ми з чоловіком і двоє дітей. Старший Павло і молодший Андрійко. Андрій цього року хоче до університету втретє вступати.

— От усі вчотирьох і приїжджайте. У нас тут теж чудовий університет є.
— Коли приїжджати?

— Та хоч зараз.
— Зараз не вийде. У Києві справ багато. Андрій хоче вчитися тільки в Києві. А ми на роботу приїхали сюди влаштовуватися. Розраховували рік у тебе пожити. А воно он як вийшло.

— Значить, сьогодні не приїдете?
— Ні.

— Шкода. Я вже налаштувалася.
— А вже як нам шкода. Ти не уявляєш.

— Уявляю.
— Ні. Не уявляєш. Я як подумаю, що нас тепер чекає, так мені просто жити не хочеться.

Валентина вирішила, що час закінчувати розмову.

— Ну, гаразд, — сказала вона, — якщо зараз не можете, то приїжджайте, коли зможете. Я Вам завжди рада. А Ви коли в Києві влаштуєтеся, відразу повідомте мені свою адресу. Я до вас у гості приїду. Теж на кілька тижнів. А там подивимося. У мене ж тепер у Києві нікого, окрім вас. Домовилися? Надішлете адресу?

Але відповіді Валентина не почула, бо зв’язок різко перервався.