Ми з чоловіком обоє родом з села. Коли поїхали до міста на навчання, то хотілось міського життя, не хотілось повертатися в село. Після одруження спочатку орендували квартиру, а тоді з часом змогли придбати на околиці міста невеличку однокімнатну. За два роки нашого сімейного життя в нас народився синочок, згодом народилась донечка.

Коли син пішов до першого класу до нас прийшла така думка, що краще дітям жити в селі ніж в задушливому місті. Проте хотілося, щоб село було десь недалеко, поряд з містом, бо все ж таки працювати краще в місті, тут кращі зарплати. Почали шукати оголошення з навколишніх сіл і сподобався один будинок на фото та й ціна була прийнятною. Поїхали подивились будинок.

Дійсно будинок був дуже красивий, комфортабельний, осучаснений. Сподобався він і нам, і нашим дітям. Але на одному подвір’ї був ще один великий будиночок. Ми одразу питали господаря, що це за будинок. Він махнув рукою та сказав, що там живе бабуся дружини, щоб мене хвилювались вона настільки стара, що ще кілька місяців потягнете і все. А тоді підморгнув та сказав, що ми і його колись зможемо придбати. Для нас було дивним таке почути. Господар побачивши наше здивування, одразу почав запевняти, що бабуся живе окремо, що до їхнього будинку нічого немає і відповідно наше життя псувати не буде.

Ми розривалися між рішенням, адже будинок дійсно був дуже хороший і ціна нам підходила, а з іншої сторони було якось дивно, що ми житимемо на подвір’ї ще з одною господинею. Діти наполягали на тому, щоб придбати будинок, адже дійсно він їм дуже сподобався, тим більше що школа і садочок у селі були, і це дуже важливо для нас.

Ми сказали господарю, що обов’язково подумаємо і так, як ми люди родом з села, то розуміли, що весь центр прийняття рішень – це в сільському магазині. Тому подались туди з чоловіком. Одразу підійшли до продавчині та запитали про будинок, який продається. І тоді вона нас просвітила: “Це ви про будинок з приданим запитуєтеся? Та ви купуйте, не хвилюйтесь, баба Марія дуже хороша жінка.Вона все життя пропрацювала вихователькою в дитячому садочку, всі в селі люблять та поважають. Допоки донька була жива то й бабі добре жилося, а доньки нестало, онука заміж вийшла, то ніяк не може її чоловік з бабою вжитися, все йому не так, тому і продають будинок. Та ви не хвилюйтесь, вона дуже хороша людина.” Після цього ми погодились.

Коли ми завозили речі, то бачили як старенька бабуся стоїть на порозі своєї хати, та сумно дивиться на те, як чужі люди заселяються в цей будинок. Рідна онука з чоловіком взявши в нас гроші навіть не попрощавшись з нею, поїхали у далечінь. Ми спочатку не знали, як заговорити то старенької. Але все ж того вечора наважились, підійти. Постукали, бабуся вийшла і було видно по її очах, що вона плакала. Ми почали розмову, а вона підтримала. І дійсно людина була дуже вихованою та чемною, виявилося, що їй шістдесят дев’ять років. Вона дійсно дуже хороша людина.

Всього місяць вистачило для того, щоб ми зрозуміли, що поріднилися з дуже хорошою людиною. Наші діти практично перебралися жити до Марії Іванівни, вони поспішали додому зі школи та садочка для того, щоб піти до бабусі Маші. Вона виявилася ще й дуже спритною, усюди допомагала мені по господарству, по городу, усюди допомагала наводити лад. Ми з чоловіком спокійно ходили на роботу, коли наші діти на канікулах були дома, чи коли хворіють, бо знали, що вони під наглядом.

Тепер Марія Іванівна до себе до хати ходить лише ночувати, каже, що так звикла. А сніданок, обід, вечеря, ми все разом. Вона часто дякує нам за доброту, та говорить, що ніколи не відчувала тієї підтримки від своєї рідної онуки. Я не знаю чим вона їм не вводила, але ми вже понад рік живемо з нею душа в душу. А онука їй до речі жодного разу за цей рік рідну бабусю не провідала. Я рада, що ми купили будинок саме з таким приданим.