– Тебе завтра мати до себе запрошувала? – Запитав Микита у старшого брата.

– Так, – відповів Єгор. – Ти не знаєш, з якого приводу вона загальні збори влаштовує?

– Уявлення не маю. На загальний збір це ніби не схоже, вона мені веліла без Юльки приходити, – сказав Микита.

– А мені, щодо Поліни, нічого не говорила, – здивувався Єгор.

– Бо знає, що Поліна й сама не прийде – ти її до них щоразу мало не силоміць приводиш, – посміхнувся Микита.

– Це точно. Цікаво, що мати цього разу вигадала? Свят начебто ніяких не планується, днів народження теж.

– Гаразд, завтра дізнаємось, – сказав Микита.

Привід справді був цікавий.

Коли майже вся родина була у зборі, мати – Лідія Василівна – почала прямо, як у відомій комедії:

– Я зібрала вас, щоб повідомити дуже важливу новину – наша Ольга виходить заміж!

Оля, або як її звали в сім’ї – Олюшка, була молодшою ​​сестрою Єгора та Микити. Коли вона з’явилася на світ, одному братові було вже чотирнадцять, другому одинадцять.

Няньчитися з молодшою ​​сестричкою хлопчаків не змушували – мати справлялася сама, але балували малу надмірно.

Брати навіть дивувалися, бо вони пам’ятали, як їм, за не значні провини, прилітало від батьків. А Ользі, в кращому разі, лише пальчиком погрожували.

Батьки визнавали, що балують молодшу доньку, але виправдовували це тим, що вона – пізня дитина.

– Це наш останній колобок, – з любов’ю дивлячись на хитру мордочку дочки, казала Лідія Василівна.

Оля все це чудово розуміла, та вміло користувалася слабкостями батьків. Нещодавно їй виповнилося двадцять років.

Рік тому вона закінчила коледж за спеціальністю «Банківська справа», але на роботу поки що не влаштувалася. Офіційна версія батьків – дівчинка відпочиває після складного навчання.

У неї був приятель – Артур – такий самий ледар, як і вона. І ось ці двоє вирішили одружитися.

– Не зрозумів – а в чому ж тут радість? – поцікавився Єгор.

– Як у чому? – Здивувалася Лідія Василівна – твоя сестра виходить заміж!

– Щось я не пригадаю, мамо, щоб ти відчувала такі ж почуття, коли сім’ї вирішили створити ми з Микитою.

– Навпаки, стверджувала, що нам ще рано одружуватися, що треба стати на ноги, хоча ми обидва на той час вже мали вищу освіту, постійну роботу, і жили окремо від вас, – сказав Єгор.

– А від нас що потрібно, мамо? – Запитав Микита. – До речі, весілля коли?

– Про терміни весілля поговоримо пізніше, – відповіла Лідія Василівна. – Зараз я хотіла поговорити з вами про весільний подарунок.

– Річ у тім, що ми з батьком вирішили подарувати молодим квартиру – хоч би однокімнатну. Але самі ми цього зробити не зможемо, тому просимо вас взяти участь у цій справі фінансово.

– Олюшка вибере квартиру, а ми – всі три сім’ї – скинемося, та купимо. Якщо трохи не вистачить, Єгоре, ви з Поліною візьмете кредит. Ви ж вже розплатилися з іпотекою?

– Мамо, ти довго думала над цією пропозицією? – Запитав Єгор, а потім звернувся до батька, – тату, ти теж брав участь у розробці цього геніального плану?

Батько не відповів.

– А ви знаєте, що цей Артур ще жодного дня не працював? Як закінчив будівельний коледж, так і сидить удома.

– Тепленького місця в офісі йому знайти не вдалося, а йти простим робітникам на будівництво його царська величність не бажає, – пояснив Микита.

– Подумаєш, не працював. А зараз влаштується, і все буде нормально, – відповіла Лідія Василівна. – Ти, Єгоре, краще щодо квартири скажи: ви згодні?

– Мамо, я цю дурну ідею навіть обговорювати не хочу. Ми з Поліною три місяці тому розв’язалися з іпотекою, тільки-но зітхнули.

– А ти хочеш знову надіти на нас це ярмо? І заради чого? Щоб два нероби отримали на блюдечку те, заради чого люди роками працюють?

– Але ж Олюшка – ваша молодша сестра. І в тебе, Єгоре, і у Микити квартири є. Чому б не допомогти дівчинці? – обурено спитала мати.

– Мамо, – втрутився Микита. – У мене квартири нема. Двокімнатна, в якій ми зараз живемо, належить моїй дружині.

– Скоро Юля піде в декрет, а через три роки ми братимемо в іпотеку трикімнатну квартиру, бо вчотирьох у цій буде тісно. Ти вважаєш, що ми маємо відсунути свої плани, та кинутися допомагати Ользі?

– Так я й знала, що з вами каші не звариш! – Вигукнула Лідія Василівна. – А ти що мовчиш, – звернулася вона до чоловіка. – Ти все-таки батько, поясни їм, що в сім’ї треба допомагати один одному!

– Не галасуй, – відповів дружині Іван Павлович. – Допомагати треба, але не на шкоду інтересам своєї родини. Єгор має двох дітей – твоїх онуків, і ти чудово знаєш, скільки грошей треба на те, щоб їх утримувати.

– У Микити поки що один син, але другий уже на підході. Чому вони мають економити на своїх дружинах і дітях лише тому, що Оля вирішила вийти заміж за цього ледаря Артура?

– Ользі – двадцять, її залицяльнику – двадцять два. Обидва мають спеціальність. Хочуть одружитися – уперед!

– Я пам’ятаю, що ми з тобою взагалі з кімнати в гуртожитку починали, і були раді, що вона в нас є. Єгор і Микита одружувалися – і весілля обидва власними коштами влаштовували, і квартир з нас не вимагали, ось і ці нехай будуть самостійними.

– Не хочете грошей дати, тоді давай, Ваню, продамо нашу квартиру і купимо дві однокімнатні – нам з тобою, та Олі, – запропонувала другий варіант Лідія Василівна.

– На це я теж не згоден, – сказав Єгор. – Ти, мамо, просто не уявляєш, як незручно удвох жити в однокімнатній квартирі. А тим більше у вашому віці.

– Ти не згоден? А я тебе й питати не буду, – відповіла мати.

– Не вийде не питати, мамо. Дві частки у вашій квартирі належать нам з Микитою. Ми, коли розв’язували наше квартирне питання, ці частки від вас не вимагали, щоб вас не турбувати, щоб ви з татом жили в нормальних умовах, а не на голові один в одного.

– Але, якщо ви вирішите квартиру продавати, ми гроші за свої частки заберемо. А коштів, що залишилися, у вас ні на що не вистачить.

– А що тоді робити? Я вже Наталці – матері Артура – ​​пообіцяла, що ми у посаг за Олюшкою дамо квартиру, – сказала Лідія Василівна.

– Ми з нею домовилися, що вони весілля роблять, а ми квартиру даємо. Наталка сказала, що їй безквартирна невістка не потрібна. А Олюшка вже при надії!

– Цікаве кіно! – Вигукнув Микита. – Виходить, що цей Артур одружується з Ольгою лише за умови, що у неї буде квартира? Навіщо їй взагалі такий чоловік?

– А як же дитина? – Запитала мати.

– Про це треба було думати раніше, – сказав Єгор.

– Я зрозуміла: ви всі егоїсти, думаєте лише про себе! Як житиме ваша сестра з дитиною на руках, без чоловіка, без квартири – вас не цікавить, – заявила Лідія Василівна.

– А я знаю, що робити! Я продам дачу! Вона моя, я її у спадок від матері отримала. Ні в кого питати дозволу мені не треба. Продам і дам їм гроші на перший внесок по іпотеці. Нехай купують собі квартиру.

Лідія Василівна переможно глянула на чоловіка та синів.

– Добре, гроші на перший внесок ти даси, – спокійно сказав Єгор. – А оформляти іпотеку на кого будете? Ви з батьком пенсіонери, які не працюють, Ольга та Артур – теж не працюють.

– Я щось придумаю! Але вас це стосуватися вже не буде! – Упевнено заявила Лідія Василівна.

Але нічого вигадати їй не вдалося.

Олюшка так і не вийшла заміж. За пів року у неї з’явилася донька. Артур визнавати дитину відмовився, але Лідія Василівна доклала всіх зусиль, щоб через суд встановити батьківство, та домогтися призначення аліментів.

Оскільки Артур не працював, аліменти призначили у твердій сумі. Але він за два наступні роки жодної гривні не виплатив, кудись втік.

Батьки говорили, що син вступив до одного зі столичних університетів, але цьому мало хто вірить – хлопець і коледж закінчив ледь-ледь.

Оля живе з батьками – вони допомагають їй виховувати дочку. На роботу вона так і не влаштувалася.

Сім’ї старших братів віддають Ользі дитячі речі, дарують племінниці іграшки. Про те, щоб їй купити квартиру, більше ніхто не говорить…