Микола готував на кухні вечерю. А як же ж?! Його Галинка вагітна, то ж важко їй. От і допомагає Микола дружині. Раптом на столі задзвенів його телефон. – Кохана, глянь, будь ласка, хто там дзвонить, – сказав Микола дружині, яка сиділа поруч. – Ой, Микольцю, та це тітка Зіна дзвонить! – запереживала Галя. – Хоч би ні чого там не сталося в селі… Микола швидко взяв слухавку. – Миколко, їдь швидше в село! – почувся голос тітки Зіни – сусідки його матері. – Можеш не встигнути… Микола оторопів від по чутого

Політика

– Чого знову брата не привіз Микольцю! – мати стояла біля плити і бурчала собі під ніс. – І Галина твоя не їздить давно, не любить свекруху, а я не потрібна нікому! Раніше їздила, а тепер вдома відсиджується! Картоплю вже копати треба. У хаті справ багато, а вона вдома відпочиває, ледача! – Антоніна Карпівна сердито підібга ла губи. – Ех, синку, синку!

– Мамо, Галі народжувати скоро, тяжко їй, – вкот ре терпляче пояснював Микола.

Він щовихідних в село до матері їздить. А сусідка тітка Зіна у будні за матір’ю дивиться, адже зовсім вона слаба. Їсти не хоче, пам’ятати не пам’ятає нічого, а може вона і прикидається, спробуй тут зрозумій. Миколу мати завжди вважала винним у всьому, Антон, молодший синок, завжди улюбленцем був у матері.

– Ти мабуть знову заслав братика замість себе роботу робити, а сам до мами під крильце. А я ж, недолуга, пирогів напекла, думала хоч Антон приїде.

– Приїде, мамо, приїде незабаром Антон, – спробував втішити матір Микола, за плечі її обійняв, але вона тільки руки його скинула і невдоволено зиркнула.

Микола сперечатися не став, який сенс сперечатися, мати не в собі, вже нічого їй не пояснити.

Пішов у дворі прибрав, до тітки Зіни зайшов.

Біля будинку потупцював, що тепер робити, не рада йому мати сьогодні більше, аніж зазвичай.

Ну та гаразд, продуктів привіз, одяг тітка Зіна мамі випрала, помитися допомогла.

Микола багато разів матір до себе кликав, але вона вперлася:

– До Антона поїду, він обіцяв, що одружиться скоро, а до тебе не хочу, з тобою не спокійно мені, Галя твоя мені не подобається, не поїду!

Миколу пересмикнуло від цих слів, хотілося гукнути:

– Мамо, прокинься, за що ти так, чому не хочеш правди бачити?!

Але він промовчав, що з неї взяти, стара вже зовсім…

Додому Микола їхав стиснувши зуби – спогади знову нахлинули.

Мати дала йому наостанок солодких пиріжків з ягодами, що для брата пекла.

Зі словами:

– Не викидати ж, забери собі!

Приріжки тоді по приїзду його теплі були, ароматні, а тут одразу зачерствіли, мабуть, як і серце материне…

Був би Микола малим – заплакав би, але він дорослий мужик.

Він їхав додому до дружини та згадував…

…Миколі було шість, коли мама за сусіда вдівця дядька Мишка вийшла.

Миколу вона сама виховувала, про батька нічого не розповідала.

– Радій, татусь тепер у тебе буде, – оголосила мати Миколі.

Але вітчим не дуже любив пасинка. Сварився і гульбанив нишком, щоб мати не знала поки на роботі була.

Коли Антон народився, Миколку до брата приставили.

Вітчим матір у всьому обманював, на Миколку намовляв і вона вірила дядькові Мишкові. Видно любила, кохання їй очі й застилало.

Вітчим так гульбанив, що якось заснув і не прокинувся. Мати тоді теж Миколку у всьому звинувачувала…

Він незабаром у місто поїхав після девʼяти класів. Мати його зрадником назвала, Антон теж бурчав, його Миколка завжди перед мамою вигороджував, на себе багато брав. А тепер Антон сам за себе відповідати має.

Коли Микола добре став заробляти, житло купив і одружуватися зібрався, мама сказала Антону допомогти.

І Микола взяв брата до себе. Але Антон працювати не хотів, гульбанив потрохи, як тато його, і просив Миколу, як у дитинстві:

– Ти тільки мамі не кажи, а то здоров’я у неї слабе!

Микола що тільки з молодшим братом не робив. Умовляння і заборони не допомагали, довелося відправити на процедури.

Підлікують Антона, от тоді вони до мами разом приїдуть, ось вона рада буде…

…Микола готував на кухні вечерю. А як же ж?! Його Галинка вагітна, тож важко їй. От і допомагає Микола дружині.

Раптом на столі задзвенів його телефон.

– Кохана, глянь, будь ласка, хто там, – сказав Микола дружині, яка сиділа поруч.

– Ой, Микольцю, та це тітка Зіна дзвонить! – запереживала Галя. – Хоч би нічого там не сталося в селі…

Микола швидко взяв слухавку.

– Миколко, їдь швидше в село! – почувся голос сусідки. – Можеш не встигнути, зовсім їй недобре! Маму в район на швидкій забрали…

Микола оторопів від почутого.

Микола все кинув, хоч і Галя в положенні, та їй наче рано, не термін ще.

До мами помчав, хотів вибачитися, хотів їй сказати, що не поганий він, що даремно вона його так.

Думав приїде, за руку маму візьме і вона нарешті все зрозуміє і йому повірить.

…Антоніна Карпівна розплющила очі і здивувалася. Це ж як таке може бути, вона й не пам’ятає, коли було таке, щоб їй так добре було! Що не погано їй…

І чого її тримають у лікарні цій, а вдома мабуть Антончик до неї приїхав, а вона тут.

Антоніна Карпівна халат накинула, легко встала, навіть підлоги ногами не торкнулася. Подумала тільки – це ж треба, як я можу, виявляється!

Вона здійнялася над землею і здивувалася, як їй добре тепер все видно і зрозуміла, що ніколи так не було раніше!

І подумала:

– Нарешті я одужала!

Потім згадала своїх синів, і все побачила, як є насправді.

– Так ось воно як, ось як я значить не бачила, ех, Антончику, молитися за тебе буду, а перед тобою, Миколо, винна я так, що і не вимолити мені повік мабуть прощення…

…Микола забрав Антона до себе після курсу процедур. Після поминок матері вони довго сиділи мовчки один навпроти одного.

– Як це так, мами не стало? – Антон у це ніяк повірити не міг, наче спав довго, а прокинувся, і поряд нікого.

Через тиждень Галю з пологового забрали з маленьким сином.

Антон гульбанити перестав, невдовзі з хорошою дівчиною одружився і повернувся додому в село, до материнського будинку.

Кожен кут, кожен поріжок будинку, де мамина нога ступала, цілував, і просив пробачення.

Брати тепер добре живуть, дружать сім’ями. Мати на них зверху дивиться і молиться безперестанку, просить за синів Господа.

І за себе прощення просить, щоб пішло дітям її за недодану любов її материнську.

І той, хто був на землі, не бачив і не чув нічого, потім прозріє, і все пізнає, і ахне від своїх помилок…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело

Залишити відповідь