Микола швидко йшов по осінній вулиці. До початку уроків залишалося всього п’ятнадцять хвилин, і він дуже поспішав.

Раптом він помітив, що з газетного кіоску на нього дивиться дівчина і посміхається. Він уповільнив хід і теж посміхнувся.

– Поспішаєте? – крикнула дівчина в своє віконце. – Вдалих уроків!

– Дякую … – Він на секунду зупинився і запитав: – А ви хто?

– Привіт, – вона засміялася. – Я ваша майбутня дружина.

Микола, почувши таке, рвонув вперед. “Ненормальна якась”, промайнуло у нього в голові, і він тут же забув про цю дівчину.

Уроки сьогодні пройшли чудово.

Микола вже більше місяця працював у новенькій сільській школі, і йому все тут подобалося, і педагогічний колектив, і учні. Але найбільше подобалося те, що в адміністрації селища пообіцяли до нового року надати йому постійне власне житло. Поки що Микола знімав квартиру у пенсіонерки – теж, до речі – чудової жінки.

Тому, повертаючись зі школи, він посміхався. Йому знову на очі потрапив той самий газетний кіоск, з дивною дівчиною всередині.

Але зараз дівчина була сумною. Ноги Миколи самі підвели його до кіоску, і тепер вже він, посміхаючись, запитав:

– Чому сумуємо?

– А, це ви …- зітхнула дівчина.

– Я говорю, чому сумує, майбутня дружина. – Він засміявся. – Хочу вам про всяк випадок сказати, що я одружений. Щоб ви не сподівалися.

– Так я знаю, – байдуже махнула рукою вона. – Ви вже вибачте мене за ранкове …

– Зачекайте, звідки ви знаєте, що я одружений? – сторопів Микола. – Начебто, кільця у мене на руці немає.

– Ой, Микола, ви що? – вона назвала його по імені. – Ви, маленький, чи що? Ви ж живете у баби Ані. Вона моя родичка.

– Ах, ось воно що, – зрадів Микола. – Вас як звати?

– Теж Аня. Ще раз вибачте мене за мій жарт. Мені недавно приснилося, що ми з вами в ЗАГСі під ручку стоїмо, ось я і пожартувала. Як у вас в школі?

– Дуже добре! – сказав він гордо. – До нового року обіцяють дати мені житло. Своє. Тоді до мене і приїде дружина. Я вас познайомлю. А поки що – бувайте!

Він махнув їй, як старій знайомій, рукою, і неквапливою ходою відправився в своє тимчасове житло.

Там, в маленькій кімнатці, на столі, вкритому ажурною скатертиною, Миколу чекав лист від коханої дружини.

Він квапливо розкрив конверт і почав читати.

«Привіт, Миколо, – холодно починався лист. – Повідомляю тобі, що я рішення, все-таки, прийняла, і воно не в твою користь. – Серце у Миколи затремтіло. – Коля, я зрозуміла, що я не зможу жити в цій твоїй дірі, яку ти мені так нахвалював. Я розумію, що сільська школа, це романтично, але … Така перспектива не для мене. Я звикла жити у великому місті. Тому, вибач мене, я до тебе не приїду. І ще … Здається, за той час, поки тебе не було поруч, я покохала іншого. Вибач…”

Весь вечір Микола провалявся в ліжку. На всі вмовляння баби Ані сісти до столу і повечеряти, він тільки мовчки хитав головою.

І о дев’ятій вечора в його кімнатці раптом з’явилася вона, молодша Анна, дівчина з газетного кіоску.

Вона увійшла в його кімнату без стуку і грізно запитала:

– Пане Миколо, ви чого?!

Побачивши її, він скривився ще сильніше і застогнав.

– Господи, тобі що тут треба? ..

– Мені подзвонила баба Ганна, і сказала, що ви ведете себе дивно. Відмовляєтеся їсти.

– І що? Тобі яке діло до цього?

– Як вам не соромно?! – строго сказала вона. – Ви ж педагог. Вас, он, в школі хвалять, діти вас люблять. А ви … Як ви завтра уроки будете вести?

– Що? – він грізно подивився на неї. – Ти з якого дива нотації мені читаєш? Ти мені хто?

– У вас щось сталося? – спокійно запитала Ганна. – Баба Аня сказала, вам лист прийшов, після якого ви почали себе так вести. – Вона побачила на столі лист, взяла його в руки, пробіглася по ньому очима. – Господи, як все банально … – Тепер вже зморщилася вона. – А ви відразу взяли і розкисли. А у вас завтра діти в школі, багато дітей, і вони вам будуть дивитися в рот.

– Діти? – він гнівно глянув на неї. – Це чужі діти! А я … Мені потрібні мої діти! Від моєї дружини! Розумієш? Мої діти … Власні.

– Фі … – вона поблажливо посміхнулася. – Якщо вам потрібні особисті діти, я вам їх понароджую, скільки захочете. Подумаєш, проблема.

Микола дивився на неї як на ненормальну, а вона спокійно продовжувала.

– Але вам і про чужих дітей забувати теж не можна. Це ваш обов’язок – чужих дітей виховувати. І вистачить тут стогнати! – раптом гаркнула вона. – Ви ж не просто педагог, ви ще й чоловік! Мийте руки і марш на кухню! Баба Аня таку вам картопельку з грибочками посмажила, навіть мені захотілося, хоч я і сита. Я зараз піду, тому що у мене своїх справ багато, але якщо ви і далі будете бабу Ганну засмучувати, стережіться. Я вас швидко на місце поставлю. Все я пішла.

Вона вийшла з кімнати.

Микола знехотя підвівся з ліжка і побрів на кухню, де на нього чекала стурбована баба Ганна.

– Ця ваша Аня, вона хто? – запитав він похмуро у господині.

– Троюрідна племінниця моя, – охоче відповіла Баба Аня. – Хороша дівчина. Тільки з чоловіком їй не пощастило.

– Вона, що ще й заміжня? – здивувався Микола.

– Була … – зітхнула господиня. – Як двійню чоловікові народила, він – ноги в руки, і тю-тю з села. Навіть грошей не платить. А хлопчикам по рочку вже.

– Вона ж в кіоску працює, – вигукнув Микола. – Хто з її двійнятами сидить?

– Моя сестричка, матуся її. Та ти не переживай, Анна дівка міцна, не пропаде. Ось, дітей в садок відправить, і влаштується знову в школу. Вона ж теж педагог. Початкових класів. Тимчасово в кіоск влаштувалася. Там їй дозволили годину на роботі бути, годину з дітьми. Цілий день і бігає туди сюди. Дітей вона дуже любить, і своїх і чужих. Ти, це, Микола, ти завтра сумним по селу не смій ходити. Сумних у нас тут не поважають. А ти, тим більше – педагог. Ти у нас тут всім подобаєшся. Так що, тримай свою марку, щоб на тебе люди дивилися і раділи. А якщо що, ти і тут собі дружину хорошу знайдеш. У нас такого добра вистачає.

У цю ніч Микола абияк заснув. А коли сон все-таки прийшов, уві сні він виявився, чомусь, в ЗАГСі, поруч з Анною молодшою …