Миколо, сідай! Треба терміново поговорити! – жінка сіла за стіл на її обличчі було видно рішучість.

Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусткою очі:

– Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже старенька. Цієї зими не зможе сама у своїй хатині, вона вже скоро розвалиться.

– І що ти пропонуєш?

– Кажу ж – не знаю.

– Оксано, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама і вирішуватиме тобі.

– Миколо, до себе ми її взяти не можемо. У нас двокімнатна квартира і двоє хлопців, вже великих. Де ми в нас матір розмістимо? – відчувалося, що дочка вже прийняла якесь рішення щодо своєї матері і тепер намагається, простіше донести це рішення до чоловіка. – У нас у місті є платний будинок для людей похилого віку.

– Оксано, ти хочеш відправити свою матір у будинок для людей похилого віку?

– У нас немає виходу. Говорять, там непогано.

– Але, як ти сказала, він платний, – чоловік скептично посміхнувся. – І скільки?

– Пʼятсот гривень на день. Якщо платиш одразу за місяць, то дешевше. Там за нею й догляд, і медичне обслуговування. Для нас сума чимала, але якось викрутимося.

– Оксано, якось це все… Не по-людськи чи що. Мати нам завжди варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок для людей похилого віку…

– Миколо, думаєш у мене душа на місці? Ми не маємо виходу.

– Ох! – важко зітхнув чоловік. – Інших варіантів немає?

– Думала хату її продати. Адже мама її на мене переписала. Так, хто її купить. Та й скільки заплатять за цю розвалюху?

– Ти з матір’ю розмовляла?

– Ні ще. У суботу поїдемо, приберемо у неї все на городі, заодно з нею й поговоримо.

– На городі я і з синами все приберу, – чоловік похитав головою. – Але про будинок для людей похилого віку говори без мене.

– Миколо, до весни вона там поживе, а навесні щось придумаємо, якщо їй там не сподобається.

– Ні, Оксано, відчуваю, якщо ми відправимо матір туди, то це назавжди. Підло якось усе це…

…Тиждень уже Лідія Михайлівна була в будинку для літніх людей. Розуміла вона, що її дочка не мала виходу. Справді, і ходити вже важко, а не те, що одній жити у своїй оселі, восьмий десяток уже пішов.

Але ж не про таку старість вона мріяла… Хотілося останні свої роки серед рідних прожити, та кому вона тепер слаба потрібна?

Зайшла медсестра:

– Лідіє Михайлівно. До вас онуки прийшли.

Посмішка осяяла обличчя бабусі, коли ті зайшли. Вже й молодший, Сашко, був вищий за неї, а вже Микола, то вищий на цілу голову…

– Привіт бабусю! Як ти тут?

– Нормально, годують тут добре. Медсестри і доглядальниці доглядають за нами, – і як зазвичай заметушилася. – Ви сідайте, сідайте он за стіл!

– Ми ненадовго. Ось тобі продукти принесли і теплі речі…

– Дякую! – і одразу запитала. – Як справи в школі!

– Нормально, – відповіли вони мало не хором.

– Давайте вчиться! Миколо, тобі останній рік. Надумав, куди підеш?

– В наш інститут.

– А батьки де? Вас відправили до мене, а самі не приїхали…

– Батько до тебе в хату поїхав.

– Ой, треба було б йому сказати, щоб моркву всю викопав, бо на вулиці вже холоднішати починає, – заохала бабуся. – І капусту зрізав би…

– Зараз подзвоню!

Сашко дістав телефон і набрав номер:

– Тату, бабуся каже, щоб ти моркву викопав і капусту зібрав.

– Гаразд, – пролунав голос батька.

– Дай мені ще! – бабуся взяла з рук онука телефон і стала давати вказівки зятю:

– Миколо, моркву викопаєш, одразу в льох не занось, хай три дні посохне. Потім приїдеш, занесеш. Капусту зрізай із качанами. Одразу опусти в льох. Там у двох відділах пісок насипаний капусту встроми качанами вниз, а в інший моркву складеш, тільки велику. Дрібнішу собі візьми!

– Зрозумів, зрозумів. Ти, мамо, не переймайся!

– Миколо, ти там мою Мурку знайди й нагодуй! Вона, бідолашна одна залишилася.

– Знайду.

Старенька віддала телефон онукові.

– Бабусю, ми підемо. Гаразд? – підвівся з-за столу старший онук.

– Зачекайте! – бабуся дістала гаманець. – Ось вам гроші. Купіть собі щось.

– А тобі…

– Беріть, беріть! Мені тут гроші не потрібні.

– Дякую, бабусю!

Вони вийшли, а Лідія підійшла до вікна і довго дивилася услід онукам…

…Микола залишив свою машину навпроти вікон своєї квартири. Поруч припаркував свою сусід із крайнього під’їзду. Побачивши в руках Миколи пакети з морквою й капустою, запитав:

– З дачі?

– Від тещі.

– Ми з дружиною теж збираємося дачу купити або будиночок невеликий, десь неподалік. Діти дорослі, роз’їхалися.

– Слухай, Анатолію! – замислено промовив Микола. – В тебе ж чотирикімнатна квартира.

– Так, на другому поверсі.

– Може, поміняєш її на мою двокімнатну, також на другому поверсі. А на додачу, я будиночок із городом віддам. Теща стара вже, сил у неї немає хазяйство доглядати.

– Ох ти! – сусід задумливо почухав потилицю. – Ідея цікава. Треба подумати.

– Так поговори з дружиною, і заходьте увечері в гості.

– Поговорю…

…Микола помився, поїв і ліг спати. Оксана пішла на кухню, готувати вечерю.

Скоро мали прийти сини. Молодший зі своєї секції, а старший… Старший закохався.

– Порі вже, сімнадцять років. Головне, щоб розумні були. Молодшого теж додому не заманиш. Цілими днями на вулиці…

Пролунав дзвінок у двері. Витерши руки рушником, господиня поспішила в коридор. Вона відчинила двері і здивовано стала на порозі.

То були сусіди з сусіднього під’їзду, чоловік і дружина.

– Оксано, а ми до вас у гості! – сказала сусідка Вікторія.

– Заходьте… – здивовано сказала Оксана. – Віко, а що сталося?

– А хіба твій Микола нічого не сказав?! – запитала сусідка.

– Ні, нічого, – Оксана дивилася на сусідів і не розуміла, що відбувається.

– Так наші ж чоловіки надумали квартирами мінятися!

– Віко, що ти таке говориш? – заметушилася Оксана. – Ну ви проходите, проходьте!

Вона поспішила в кімнату, розбудила чоловіка, який спав на дивані:

– Миколо, вставай! Гості прийшли.

Чоловік підвівся і пішов у ванну:

– Я зараз!

А гостя почала ретельно оглядати квартиру.

– Мені хтось пояснить, що це все означає?

– Оксано, наші мужики хочуть вашу квартиру і будиночок твоєї матері обміняти на нашу чотирьохкімнатну, – ще раз озирнулася та. – У вас хороша квартирка…

В кімнату повернувся хазяїн квартири і дружина одразу кинулася до нього:

– Що це ти надумав?!

– Якщо домовимося, переїдемо в їхню чотирикімнатну і візьмемо до себе твою маму.

Оксана задумалася, на її обличчі зʼявилася загадкова усмішка:

– Ну що ж? Давайте поп’ємо чаю і підемо вашу квартиру оглядати.

– Лідо, який чай? – посміхнувся чоловік. – З цього приводу, що-небудь серйозніше постав на стіл!

…Заснути цієї ночі Микола й Оксана довго не могли, все розмовляли, подумки уявляючи, що і як буде розташовуватися в їхній новій великій квартирі. Говорила переважно дружина, поки її чоловік не став засинати.

– Вже спиш, чи що?

– Оксано, ти матері поки нічого не кажи, бо вона зовсім розхвилюється. Як влаштуємося, тоді й заберемо її…

…Того дощового осіннього ранку Лідія Михайлівна тужливо дивилася у вікно зі своєї кімнати в будинку для літніх людей. Настрій був відповідний до погоди і думки такі ж:

– Три тижні я тут. Схоже, діти про мене забули. Непотрібна я мати… Онуки вкотре приїхали, і теж забули… Дочка кілька разів дзвонила.

Перший раз сказала, що мій будинок, чи то продала, чи обміняла на щось, а голос такий щасливий. Гаразд!

Хоч за мене платитимуть – гроші чималі. Адже повертатися тепер нікуди…

Вдруге сказала, що справ багато, як звільняться, приїдуть.

Звичайно, у молодих завжди багато справ. Сьогодні субота може приїдуть. Що ж я так і не придбала собі телефон. Та й користуватися ним не вмію…

Так і сиділа вона годину, другу, думаючи гіркі думи. І раптом, біля воріт зупинилася машина зятя.

– Приїхали, не забули! – але одразу радості трохи поменшала. – А що Микола один? І без сумок. Може, щось сталося?

Лідія, не відволікаючись, дивилася на двері кімнати. Ось вона відкрилася. Зайшов зять, посміхнувся:

– Доброго дня, мамо!

– Привіт, Миколо? Що трапилося?

– Збирайся! – і знову усмішка на обличчі. – Додому поїдемо.

– Куди додому?! В гості?!

– Ні, назавжди. Збирай усі свої речі!

– Ну, що ти загадками говориш?

– Внуки твої сказали не говорити. Сказали – бабусі буде сюрприз.

Заметушилася бабуся, відчула новий поворот у своїй долі. Аж тут сусідка по палаті, яка вже стала подругою, з процедур повернулася:

– Лідо, ти куди збираєшся?

– Валю, мене зять забирає! – сказала щасливим голосом старенька. – Каже – назавжди!

– Ой, щаслива ти! Мої, мабуть, до кінця днів мене сюди віддали…

– Валентино, заберуть і тебе! Дітям важко з нами старими…

…Дивилася Ліда у вікной бачила, що везе її зять до себе додому, і думки нелегкі лізли в голову:

– Навіщо він мене забрав. Вони мають дві кімнати, їм самим тісно. Куди вони мене поселять? Буду в них під ногами плутатися і вночі вони спати не даватимуть. Адже все одно назад в будинок для літніх відправлять.

Доїхали до хати зятя. Залишив він свою машину, де її залишав. Допоміг тещі вийти, взяв її речі і попрямували до іншого під’їзду. Подивилася старенька здивовано на зятя.

– Заходьте, мамо, заходьте!

Вони піднялися на другий поверх і попрямували до дверей однієї з квартир. Ті відкрилися і вибігли її онуки:

– Бабусю, заходь! Тепер це наша квартира, – вигукнув молодший.

Вона зайшла у квартиру. Назустріч кинулася дочка, обійняла її:

– Мамо, тепер ти з нами житимеш! Ходімо я твою кімнату покажу.

Кімната затишна і шафа є, і нове ліжко. Просто не вірилося, що вона житиме поруч з дочкою, зятем і онуками.

І тут, об її ногу потерлася і замуркотіла… Мурка!

– Мурко! – радісно вигукнула Лідія Михайлівна і заплакала від щастя…

Джерело