– Сто разів пошкодуєш, що мене виставила! Проситимеш, щоб назад повернувся, благатимеш! – Микола аж почервонів від обурення, з яким говорив це дружині.

– Не буду, – спокійно відповіла Валя і ногою просуваючи валізу чоловіка до дверей.

Вона не збиралася відповідати. Не варте воно того. Нехай говорить. А вона мовчки і гідно подивиться на того, з ким прожито двадцять років життя.

– Ти думаєш, що комусь потрібна, га? Ні, люба моя, ти глибоко помиляєшся! Хто схоче тебе, скажи мені? Стара тітка! Я жив з тобою тільки з жалю, так і знай! – продовжував він.

Йому хотілося виказати все дружині, адже вона посміла виперла його зі свого життя. Та як це взагалі можливо?! Хто вона така, щоб розпоряджатися його долею?!

Валя завжди, з першого дня їхнього сімейного життя, була поряд і повинна й надалі залишатися частиною життя Миколи.

Дбати, створювати затишок і тепло, допомагати та підтримувати чоловіка, як і личить хорошій дружині.

– Більше тобі не доведеться жити зі мною з жалості. Ти вільний, – все ж таки відповіла вона Миколі.

– І що? Як ти збираєшся жити, скажи. І головне, на що? На свою мізерну зарплатню? Чи ти сподіваєшся, що знайдеться якийсь багатий і нерозумний, готовий взяти тебе на повне забезпечення?

– А що ти так переживаєш? Іди у своє нове життя. І нехай моя доля тебе не турбує, – намагаючись спокійно говорити, відповіла Валентина.

– А я й піду! Ти навіть не сумнівайся! Побіжу. І години більше тут не залишусь. З такою…

Микола замовк. Все говорило про те, що він дійшов до крайньої точки кипіння.

Не бажаючи більше вислуховувати все це на свою адресу, Валентина схопила речі Миколи і, відкривши вхідні двері, викинула їх у під’їзд.

І де тільки сили взялися?

Побачивши здивовані очі чоловіка, жінка, не розгубившись, і його виперла з квартири.

Закривши двері за колишнім тепер чоловіком, вона видихнула з полегшенням.

– Ось так!

Потім вона зайшла у вітальню, зібрала розкидані речі Миколи, які він не вважав за потрібне взяти з собою, і запхала їх у чорний пакет для сміття, який поставила біля дверей.

– Чудово!

Подзвонила подруга. Валя відповіла машинально. На запитання про те, як у неї справи, із задоволенням відповіла, що щойно виставила Миколу.

– Валечко, ну ти просто молодець! Пишаюся! – подруга говорила з непідробним захопленням. – Давно пора було це зробити! Я взагалі не розумію, чому ти так довго терпіла.

– Так, все, сталося. Ти знаєш, у квартирі навіть ніби повітря очистилося, і легше дихати стало, – не вірячи тому, що це відбулося, сказала Валя.

– Це треба відзначити! – Тетяна була готова хоч зараз помчати до подруги.

– Ні, Таню… Не зараз. Мені треба якось з думками зібратися, прийти до тями. Та й взагалі – подібний привід не вартий того, щоб його так помпезно святкувати, – спокійно відповіла приятельці Валя.

– Так? Ну як знаєш, надумаєш відзначити, клич. Я завжди за.

Ні, не до подруг зараз було жінці. Та й зовсім нікого не хотілося їй бачити. Не можна сказати, що такий розрив із чоловіком пройшов для неї без сліду. Бо ж за плечима двадцять років шлюбу. І не все в цих роках було так погано.

Погано стало років п’ять тому. Приблизно. Валя навіть не одразу зрозуміла, що не так. Зовні Микола залишався тим самим.

Додому з роботи приходив вчасно, зарплату свою велику, якою дуже пишався і не забував нагадувати дружині про це, віддавав їй повністю.

З дітьми був також товариський, любив з двома доньками на вихідні кудись сходити, поки Валя займалася домашніми справами. Все залишалося, як і раніше. Якби не одне «але».

Спочатку рідко, а потім все частіше Микола почав дозволяти собі у розмовах різкі слова на адресу дружини.

І хоч він це намагався подати як жарт, Валя відчувала – любові у чоловіка до неї більше немає.

– Ну що ти так розʼїлася?! – говорив Микола. – Стежити треба за фігурою, люба. Бо ми з дітьми тебе скоро впізнавати перестанемо. Так, дівчатка?

– Та я наче… – Валя з подивом дивилася на чоловіка, кліпаючи очима і не знаючи, що сказати.

Вона розгубилася, коли це сталося вперше, і тоді не знала, як реагувати.

Валя й сама розуміла, що останнім часом трохи поповніла – гормони, так лікар сказав їй. Харчувалась вона так само, як і раніше, навіть намагалася обмежувати себе, і активності фізичної менше не стало. Але, мабуть, вік уже брав своє.

Чоловіку б підтримати її тоді, адже Валя і сама все розуміла і була тому не в своїй тарілці.

Але він намагався виказати їй, спочатку наодинці, а потім і при сторонніх людях, що було ще більш прикро.

Тепер чоловік все частіше негарно висловлювався у своїх висловлюваннях з приводу того, що вона втратила свою колишню стрункість.

Критика на адресу дружини продовжувалась, і Миколу тепер не влаштовувала її коротка стрижка. Йому хотілося, щоб у Валі було шикарне довге волосся, яке вона могла б завивати в красиві локони або укладати на голові різними способами.

– Яка у Віталія дружина гарна! Ось що значить волосся як у справжньої жінки, а не ця твоя хлопчача стрижка! Тобі самій не набридла вона ще? – захоплювався Микола дружиною друга на спільній гулянці.

Чоловікові не подобалося і те, як Валентина одягається, які у неї недоглянуті нігті та шкіра. І взагалі – всю свою жіночність, яка була у неї по молодості, Валя втратила. Так і говорив їй завжди незадоволений Микола, вважаючи себе вправі робити подібні зауваження.

Одного разу він не взяв її з собою на корпоратив із приводу ювілею фірми, куди всі були запрошені з дружинами і чоловіками.

Знаючи про майбутню подію, Валентина заздалегідь підготувалася – купила красиву темно-синю сукню вільного крою, яка дуже добре приховувала недоліки її фігури. Вона й сама це бачила, та й продавчиня у магазині навіть язиком прицмокнула від захоплення.

– Оце саме те, що вам потрібно! Подивіться, як цей колір відтіняє ваші очі й волосся, а фігура! Та у вас просто ідеальна фігура в цій сукні! – радісно вигукнула дівчина у магазині модного одягу.

А ще Валя підібрала до сукні туфлі на високих підборах – вона так любила в молодості ходити на підборах, що й зараз не втрималася. Їй здавалося, що вона виглядає кілограм на п’ять-десять легше. Крім цього, жінка записалася на укладку та манікюр, щоб на ювілеї фірми, де чоловік пропрацював багато років, виглядати не гірше за інших.

– Ти цей… Не збирайся. Я на бенкет іду один, – заявила Микола у день свята.

– Як один? А я? – розгубилася Валя. – Я ж готувалася!

– А ти вдома посидиш. Нічого страшного. З дівчатами он уроками позаймаєшся.

– Ну чому? – сльози виступили на очах Валентини.

– Мені соромно поряд з тобою. Минулого разу на ювілеї у Сашка від сорому не знав куди подітися. У всіх дружини як моделі, а ти в мене, як село якесь!

– І чим же ж це в селі погані? – раптом з образою і викликом запитала Валя. – Пам’ятаєш, до сестри двоюрідної їздили, ти дуже нею захоплювався! Говорив компліменти, очима блискав.

– Ну значить, ти не найкращий їхній варіант. Сиди вдома, я один піду. Постараюсь недовго. Повернуся, може, з дівчатами в парк сходимо, – сказав Микола.

Валя тоді плакала від образи, коли він пішов. Зателефонувала свекрусі, щоб поскаржитися на її сина. Але та тільки сказала їй, що й батько Миколи теж був грубіян.

– Ну не розлучатися ж через це, Валечко! Тобі про дітей треба думати вже більше, не про себе.

– Так, так, – розгублено погоджувалась з нею Валя.

– А ти знаєш що? Приїдь до мене. У мене ігристе є. Посидимо з тобою, побалакаємо про те, про се. І дівчаток бери, а то я за ними вже скучила, – запропонувала раптом свекруха Ольга Михайлівна.

– Я приїду. Софійку візьму, а Вероніка навряд чи поїде, доросла вона вже, нецікаво їй із нами, – раптом погодилася Валентина.

Вони так душевно тоді посиділи з матір’ю чоловіка, що Валентина навіть не стала сваритися з Миколою, коли він повернувся з корпоративу о п’ятій ранку, замість обіцянки прийти раніше.

…Минуло ще кілька років. Валентина, вислуховуючи чоловіка, уже всерйоз повірила в те, що вона настільки не дуже виглядає, що далі вже нема куди.

У найважчі дні, коли, закрившись у ванній, вона тихо плакала, її відвідували думки про те, що треба розлучатися.

Навіщо це терпіти? Навіщо жити разом, якщо немає кохання?

Зупиняло її кілька факторів.

По-перше, дочки.

Старша Вероніка, закінчивши школу, раптом закохалася в однокурсника.

Зважаючи на все, справа йшла до весілля.

Молодшій теж потрібно було стільки всього, що Валя зі своєю невеликою зарплатою молодшого навряд чи впоралася б.

Вона чула, як «чесно» платять аліменти колишні чоловіки її колегам. Ні зняти квартиру, бо Микола буде до останнього проти розподілу їхнього житла, ні виховати дочок одна вона не зможе.

– Я так більше не можу, – бідкалася Валентина подрузі. – Скільки можна терпіти це заради дітей? Я не залізна!

– Ой, годі тобі, не сумуй. Всі вони мужики такі. Твій хоч не гульбанить та не свариться, а мій іноді дозволяє собі і те, й інше. Тож ще невідомо, що гірше.

І Валя жила далі з чоловіком, якого колись дуже палко любила. І терпіла скільки могла. Але потім все стало лише гірше.

Старша дочка оголосила їм з батьком, що чекає дитину і виходить заміж за свого Дениса. Микола на весіллі вирішив зробити розкішний подарунок доньці. Подарував квартиру, де вони зараз жили всі разом.

Ні, все було домовлено. І Валентина з чоловіком і молодшою ​​Софійкою мали на якийсь час переїхати в орендоване житло.

До покупки нової квартири. Свекруха, яка жила у великому будинку в передмісті, збиралася продавати його. Казала, що одній їй там жити стало тяжко.

– Купуйте мені однокімнатну, з мене вистачить. Решту вам віддам, – пообіцяла вона.

Микола, натхненний ідеєю купити дві квартири після продажу материнського будинку, взявся до пошуку покупців.

Чим далі вони жили на орендованій квартирі, тим менше сил і терпіння залишалося у Валі. А потім вона зрозуміла – у чоловіка з’явилася інша жінка. І саме цей факт поставив крапку у її сумнівах.

Він навіть не заперечував цього, коли Валя спіймала його на брехні.

– Що ж ти, любий, сказав, що поїхав до Сашка на дачу паркан лагодити, а сам по ресторанах ходиш? Недобре обманювати дружину. Може, скажеш, із ким ти там був? – ледве стримуючись, щоб не перейти на галас, запитала Валя після дзвінка знайомої, яка розповіла їй про те, що бачила Миколу з іншою.

– А тобі яка різниця, з ким? Скажи дякую, що я ще з тобою живу, не покинув тебе! – видав чоловік.

– А вже ніякої!

Валентина не впізнавала себе. Вона кинулася до шафи, де швидко зібрала у валізу речі чоловіка.

– Що ти робиш? Припини влаштовувати виставу! – Микола намагався викинути з валізи свій одяг, але Валю було не зупинити.

– Пішов звідси! І щоб я тебе більше не бачила! – вигукнула вона.

– Це не твоя квартира, що ти тут розпоряджаєшся? – почав обурюватися Микола.

– І не твоя! Тож – геть звідси!

А потім Валя якось вмить заспокоїлася і стала чекати тільки одного, щоб Микола пішов.

– Сто разів пошкодуєш, що мене виставила! Проситимеш, щоб назад повернувся, благатимеш!

– Не буду! – сказала Валя. – Забирайся геть!

Потім знайомі розповіли Валі, що Микола оселився у своєї коханки, з якою він уже пів року мав роман. Знаючи характер чоловіка, Валентина припускала, що надовго його не вистачить.

Вони тепер жили вдвох із Софійкою в орендованій квартирі. Валя подала на аліменти й на поділ майна, бо крім квартири, яку чоловік подарував дочці і зятю, у них був гараж, машина, а також земельна ділянка недалеко від міста. Миколи колись мав ідею збудувати будинок, але він так її й не реалізував.

Валентина вперше за багато років відчула себе справжньою жінкою, вона насолоджувалася спокійним та затишним життям удвох із донькою. Навіть схудла трохи. А лікарка сказала, що її вага була від постійних переживань.

А потім узагалі сталося неймовірне!

Якось з самого ранку зателефонувала свекруха Ольга Михайлівна, яка досі ніяк не могла продати свій будинок – все покупець не той був, мало пропонував.

– Валечко, привіт! Як ви там із Софійкою? Все гаразд? А Вероніка? Скоро їй народжувати? – запитала вона.

– Все у нас чудово. І у Вероніки також. Рано їй ще через місяць тільки, – відповіла Валя. – Ви самі як? Приїжджайте до нас у гості. Чи, може, мені приїхати? Продуктів вам якихось привезти? Миколі, мабуть, не до вас зараз? У кохання грається, літній ловелас.

– Ой, нічого мені про нього не кажи! Якого негідника виростила я, Валю! Адже жодного разу про матір не згадав, як пішов від тебе. Так я сама йому подзвонила днями, попросила мені ліки привезти. А ця його нова забрала у нього слухавку і сказала мені, щоб я через дрібниці більше їх не турбувала.

Свекруха заплакала. Валя її заспокоювала.

– Ти, Валю, приїжджай до мене завтра. Ми з тобою до нотаріуса підемо, – переставши плакати, раптом сказала свекруха.

– А це ще навіщо? – здивувалася Валентина.

– Будинок на тебе та Софійку оформлю. Щоб цьому пройдисвіту, моєму синочку, і всім його дівкам від мене ні копійки не дісталося! Пішов із сім’ї, от нехай тепер блукає!

– Та ви що! Може, не варто так категорично ставити питання. Все ж таки він ваш син!

– Ні, я все вирішила. Від такого сина тільки лиха й очікуй! Тільки у мене прохання – як будинок продамо, ви мене не залишайте, добре?

– Добре, Ольго Михайлівно. Як же ж ми вас покинемо, що ви!

Як же ж занервував Микола від цієї новини, Валентина могла собі тільки уявити, бо намагалася з ним не спілкуватися.

Поки свекруха була жива, Валя будинок продавати не стала.

Їздила до неї, допомагала, лікувала, підтримувала.

А коли вона пішла, це сталося через 5 років, то купила собі й доньці квартиру, продавши будинок свекрухи.

Зробила гарний ремонт і меблі придбали гарні.

Софійка закінчила школу, навчається в університеті. У Вероніки народився син, внук Валі.

Бабуся щаслива…

Микола за цей час встиг змінити кількох жінок і в результаті його не стало в п’ятдесят два роки. Серце…