Ми сиділи на кухні сестри, а я ніяк не могла заспокоїтися. Звук чайника, який от-от закипить, розривав напружену тишу, і я не переставала думати про цей момент — ті незручні обійми. У руках я крутла ложку, нервово помішуючи чай, а сестра спокійно сиділа навпроти, слухаючи мене з увагою.

— Ну що, кажи вже, що сталося, — мовила вона, її голос був теплий, але я відчувала в ньому нотку занепокоєння.

— Ти ж пам’ятаєш, — почала я, намагаючись зібратися з думками, — як ми з Костею вчилися на одному курсі. Я завжди бачила, як важко він працює. Він же єдиний чоловік у своїй родині — мама і молодша сестра повністю на ньому.

— Так, ти мені це розповідала, — кивнула сестра, наливаючи мені ще чаю.

— Він доклав стільки зусиль, щоб купити квартиру, зробити ремонт, розрахуватися з боргами… Мені здавалося, що після цього життя нарешті має йому усміхнутися. Уявляєш, скільки він витримав заради своєї родини?

Сестра мовчки кивала, заохочуючи мене продовжувати.

— А ще він закохався. Його дівчина, Мирослава… Вона трохи дивна, але дуже цікава. Це той випадок, коли людина ніби й не твій тип, але в ній є щось особливе. Не мені з нею жити, правда? Але я бачила, що він щасливий поруч із нею.

— Ну точно не тобі, — усміхнулася сестра. — Ти ж любиш свого Олега.

— Так, — відповіла я, ледь усміхнувшись. — Я люблю Олега. А з Костею ми просто хороші друзі, нічого більше. Але сьогодні… сталося дещо незручне. — Я зупинилася, намагаючись підбирати слова.

— Що ж сталося? — сестра нахилилася ближче, зрозумівши, що ситуація серйозна.

— Мирослава мене ще не знає. І вона зовсім не розуміє, що між мною і Костею ніколи нічого не було. — Я глибоко вдихнула. — А сьогодні вона просто… влаштувала сцену.

— Через що? — сестра підняла брови.

— Ми з Костею зустрілися, і він був таким щасливим! Його мама, яка нещодавно потрапила в аварію, сьогодні вперше почула від лікарів, що є шанс, що вона ходитиме! Це таке щастя для нього… — Я відчула, як очі наповнюються слізьми. — І в цей момент ми просто обійнялися. Від щирої радості!

Сестра слухала уважно, вже розуміючи, що продовження не буде простим.

— А тут, уявляєш, підходить Мирослава і починає кричати: “Це що таке?! Невже тобі цього мало?! З ким це ти тут обіймаєшся?!” — Я ледь стримувалася, розповідаючи.

— О Господи, — зітхнула сестра, похитавши головою. — Через це?

— Так! Вона навіть слухати не хотіла! Я намагалася пояснити, що це було просто емоційне обіймання. Нічого більше. Але вона не повірила. Обізвала мене, звинуватила, що я користуюся ситуацією, щоб “відбити” Костю.

— І що ти сказала?

— А що тут скажеш? Я сказала, що нічого поганого не зробила. Але вона навіть слухати не хотіла. Костя намагався її заспокоїти, пояснити, але вона просто накрутила себе.

Я відчула, як руки тремтять, і ледве стримувала сльози.

— Тепер через це їхнє весілля під загрозою, — додала я. — Костя її любить, але ці ревнощі руйнують його. Я почуваюся винною, що підлила масла у вогонь. Може, мені не треба було обіймати його прилюдно?

Сестра задумалася, дивлячись мені в очі.

— Поліно, ти нічого поганого не зробила. Її ревнощі — це її проблема. Ти не можеш за це відповідати. Якщо Костя її дійсно кохає, він знайде спосіб усе виправити. Але якщо її недовіра й надалі руйнуватиме їхні стосунки… можливо, це просто не ті відносини, які мають продовжуватися.

Її слова звучали раціонально, але я все одно відчувала важкість на серці. Що ж буде далі?