Після дев’ятого класу Василь Саливончик вступив у Луцьке педучилище. Проте з навчанням там не склалося. Тож юнак повернувся у рідне село Щитинь і здобув середню освіту. “Василь гарно вчився, писав вірші й прозу, мав веселу вдачу. І був дуже добрий. Запам’яталося, як він на контрольних роботах допомагав виконувати завдання слабшим учням”, — згадує однокласниця воїна Тетяна Потапчук-Попук. За її словами, надалі Василь не розгубив своєї доброти, хіба що примножив. Бо завжди радо відгукувався на прохання односельців про допомогу

Закінчивши школу, юнак пішов на строкову службу. “Син був великий патріот. І це не просто слова. Він цікавився історією, приєднався до Всеукраїнської організації “Тризуб”. Служити в українській армії для нього було справою честі, — зауважує мати Надія Саливончик. — Військова справа синові подобалася. Тому після строкової служби залишився в армії за контрактом”. У 2014-му, коли розпочалася АТО, Василь був інструктором на Яворівському полігоні. Через рік за станом здоров’я звільнився з війська і повернувся на Волинь. Працював у Камінь-Каширську на пилорамі. Там його і застало повномасштабне вторгнення. У перший день великої війни Василь зателефонував додому й попросив, аби рідні передали йому наплічника з військовою формою та взуттям. Сказав, що йде у військкомат. “Ми добре розуміли, що він інакше не міг”, — мовить пані Надія.

Із січня 2023 року Василь Саливончик служив командиром другого стрілецького відділення 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Тоді ж, на початку року, приїхав додому в коротку відпустку. Але не дочекавшись її кінця, знову вирушив на фронт. Це, на превеликий жаль, були його останні миті з рідними. У квітні-травні воїн воював у Бахмуті. Напередодні загибелі, 10 травня, казав неньці, що завтра в нього важливе завдання. Тоді Василя тимчасово призначили командиром зведеного штурмового взводу.

Наступного дня Василь Саливончик разом із побратимами був під окупованим селищем Майорськ на Донеччині. Уже після поховання сина батьки дізналися, що нашим воїнам вдалося тоді захопити ворожі позиції. А потім почався сильний артобстріл. Як командир штурмовиків, Василь йшов попереду й дістав осколкові поранення голови, тулуба, втратив ноги. Попри страшний біль і щільний вогонь, стікаючи кров’ю, він наказав побратимам відступати та забирати поранених. Захисник дав хлопцям свою зброю, а сам залишився у зоні атаки, маючи лише одну гранату.

Від 11 травня його визнали безвісти зниклим. Батьки сподівалися, що син живий, що, можливо, у полоні. Тим паче що один із полонених рашистів розповів, що у той день біля Майорська захопили пораненого українського бійця. За описами він був схожий на сержанта Саливончика. “Я здала ДНК-тест і чекала. Довгі пів року. У жовтні зателефонували з київського слідчого управління й сказали, що є збіг із ДНК загиблого воїна, тіло якого перебуває у морзі”, — тихо каже мати воїна.

Василя Саливончика поховали 23 листопада в рідному селі. А в лютому цього року мужнього захисника удостоїли звання Героя України.