На кладoвищі було тихо, тільки листя дерев шелестіло на вітрі. Марія поклала на мoгилу коханого букет ромашок. Раніше Богдан дарував їй її улюблені квіти, вона всміхалася, ворожила на пелюстках і остання завжди припадала на слово «любить»…

У ту останню зустріч він теж подарував їй ромашки. Великі, красиві, з яскраво-жовтими серединками. «Я кохаю тебе і завжди буду тобі найвірнішою, люблячою дружиною. Обіцяю! Клянуся!», — обійняла його міцно-міцно Марія.

«Почекай із весільною клятвою. Ще сукню тобі не дошили», — пожартував у відповідь коханий.

До дати їхнього весілля залишалося три тижні. Дівчина чекала його з нетерпінням. І не підозрювала, що до вічної розлуки з Богданом — усього кілька годин.

А вночі бліда, як стіна, мати розбудила її і прошепотіла: «Богдана більше немає. Аварiя…» Пoхoрoну Марія майже не пам’ятає. Спочатку невтішну наречену відпоювали лiками, а згодом «швидка» забрала її в лiкарню.

Потім Марії довго снилися ромашки із жовтими сонечками, сміх Богдана і її обіцянка бути йому вірною все життя. Дивлячись на фото коханого, вирішила, що якщо пообіцяла — то дотримає слова. А горе не втихало, бoлілo в серці. Марія намагалася відволіктися навчанням, потім роботою, але найлегше було на кладoвищі, біля мoгили. Здавалося, Богдан тут, поруч. Подумки розмовляла з ним, розповідала про новини в селі, просила поради.

Минув рік, другий. Марно подруги намагалися розважити Марію, запрошували в гості чи на прогулянки. Дівчата переконували її, що треба жити далі, відкрити серце для нового кохання. Бо ж вона ще така молода. Але Марія тільки мовчала.

І сьогодні вона з букетом ромашок вкотре сидить біля мoгили коханого. Та на душі — неспокій і буря почуттів: злість, безсилля, розгубленість. Кілька тижнів тому Марія вперше за багато часу зустріла товариша брата, Павла, з яким разом росли. Той глянув на неї проникливим поглядом — у саме серце. І стільки в його очах було добра, співчуття, душевності. Марія відчула, що Павло хотів щось сказати, але, мабуть, не наважився. Їй чомусь теж захотілося з ним поговорити, піти на це тепло, на світло його щирих карих очей. Відчула — і злякалася. Намагалася стерти із пам’яті той епізод, але марно.

Звірилася про переживання коханому. «Богданчику, як мені бути?.. Ти в сирій землi, а я… живу далі. Ну чому? Хіба я маю право бути щасливою? Думати про іншого. Я ж тобі поклялася, — розмовляла із милим Марія. — Пробач мені мою слабкість, Богданчику».

Не знала, що ще має сказати, як загладити провину. Замислилася. Стало тихо. Аж раптом дівчина почула лопотіння крил.

Недалечко від неї, на мoгилу Богдана біля букета ромашок опустився білий, як сніг, голуб. Марія зачудовано спостерігала за птахом. Той походжав по гранітній плиті пам’ятника, потім глянув на неї пильно, заворкотав, а тоді змахнув крильми і злетів у блакить небес.

Лише за кілька днів Марія наважилася розповісти про той випадок сестрі. А вона пригорнула її і зітхнула: «Може, то Богданова душа просила тебе відпустити її? Бо їй треба жити вічним життям, а тобі — земним. Мені здається, Богдан хоче тебе підбадьорити, бо ти заслуговуєш найкращого. Він радітиме, коли тобі буде добре».

Невдовзі після розмови із сестрою Марія знову зустріла в місті Павла. Привіталася першою і всміхнулася…