Сашко, ти плануєш поїхати в село? – намагаючись зберегти спокій, запитала Валя у брата.

Ні, а що мені там робити? – невдоволено пробурчав він.

Та хата ж зовсім розвалиться, якщо її залишити без нагляду!

От і доглядай за нею сама, якщо тобі так треба! Мені цей дім зовсім не потрібен, – різко відповів Сашко. – У мене навіть часу немає возитися з усім цим мотлохом.

У мене теж часу немає. То що будемо робити? Продаватимемо цей будинок чи ні? – не відступала Валя.

Продавай, – байдуже відповів брат. – Мені це нецікаво.

А потім, щоб не було розмов від тебе, що я щось собі привласнила, – додала вона, трохи роздратовано.

Не вигадуй! У мене немає бажання й далі витрачати час на порожні розмови. Роби, що хочеш, тільки залиш мене у спокої! – обірвав він її та поклав слухавку.

У телефоні пролунали довгі гудки.

Розмова вкотре зайшла у глухий кут. Уже майже пів року минуло відтоді, як не стало матері, а в її домі досі ніхто не побував. Навіть під час поминок Валя не мала можливості пройти далі кухні, адже турбот і без того було вдосталь.

Цього вечора Валентина довго думала про теплі моменти дитинства, проведені в батьківському домі.

Треба їхати, – нарешті вирішила вона. – Змусити брата взяти на себе відповідальність не вийде…

Та це вже давно треба було зробити, – підтримав її чоловік Василь. – У Сашка ж дача є, а ми б з тобою могли на вихідних у село навідуватися. Я б на риболовлю ходив, а ти б млинці пекла, як твоя мама раніше.

Ти нічого не розумієш, – перебила його Валя, яка втомилася від його мрій. – У старому домі ти все одно не відпочиватимеш. Тільки й подумаєш, що треба щось ремонтувати, щось облаштовувати.

Ну, тоді він дорожче коштуватиме! – усміхнувся Василь.

Ага, от тоді й Сашко з Оленою прибіжать усе ділити. Я їхню натуру добре знаю. Пам’ятаєш, як вона ще після татової смерті витягла зі скрині постільну білизну? Сказала, що це її спадщина. Навіть у мами дозволу не спитала!

Наступної суботи Валя, зібравшись, переступила поріг рідної оселі.

У приміщенні пахло вогкістю та пилом. Будинок складався з двох кімнат – передньої та задньої. Посередині височіла велика піч. Коли в село провели газ, мати відмовилася встановлювати сучасний котел, і тоді батько облаштував щось середнє між піччю та системою парового опалення.

Тоді Валя ще навчалася у школі. Через цю стару піч їй навіть було соромно запрошувати однокласників у гості.

Ну кому яке діло? – подумала вона зараз, згадуючи свої підліткові комплекси. – Гарна піч, батько був справжнім майстром. Дурна я була тоді…
Ліжко стояло акуратно застелене, на подушках – мереживні накидки, вишиті вручну. Здавалося, ніби мати щойно вийшла та скоро повернеться.

Єдиною ознакою часу, що минув, був товстий шар пилу.

На комоді в передній кімнаті лежала коробка з-під взуття, акуратно перев’язана синьою стрічкою.

Валя відкрила її й затамувала подих. Зверху лежав листок, списаний маминим охайним почерком.

«Валю, Сашку, – зверталася мама. – Коли мене не стане, не сваріться. Ви завжди були такими різними, але ж ви – рідні. У цій коробці знайдете гроші для моїх поминок. Я відклала їх заздалегідь, щоб не завдавати вам зайвого клопоту.

Валя, тобі залишаю сережки та каблучку, а Сашкові – батькову каблучку. На ваше ім’я відкрито два рахунки, на кожному з яких уже є по сто тисяч гривень. Це – без жодних умов.

Будинок, будь ласка, не продавайте. Колись ми з батьком отримали його від роботи. Віддайте його тим, кому він дійсно потрібен. Наприклад, Надії, яка доглядала мене в останні дні. У неї свій дім зовсім ветхий, і допомогти їй нікому. Хочу зробити добро, як останній подарунок…»

Валя уважно прочитала листа. Потім приміряла мамині сережки. Їй завжди подобалося, як мати одягала їх на свята. Каблучка виявилася замалою, і Валя відклала її.

Поруч лежали листи, які мама писала їй і брату, але так і не надіслала. В одному вона збиралася переїхати до них, в іншому – залишитися в селі через город, посаджений із Надею.

Зайшов Василь, голосно грюкнувши дверима:

Сарай тут старенький, треба перебудувати. І льох теж зробимо кращим!

Валя мовчки простягла йому листа.

Що ж, гарна ідея. Узгодь це з братом, щоб не було претензій, і клич тітку Надю.

Сашко, несподівано, був радий:

Правильно зробили. Я й сам не хотів продавати цей будинок, бо це пам’ять про батька.

Олена була невдоволена, але Валя не звертала уваги.

Через кілька днів Валя забрала тітку Надю до себе. Вона прожила з ними трохи більше року.

Коли її не стало, Василь облаштував на її ділянці теплицю й будиночок. А батьківський дім вони передали молодій сім’ї – так, як і просила мама.