Народився Тарас Романюк на Тернопільщині. Із дитинства був дуже самостійним. “Від чотирьох років сам ходив до дитсадка: рано без нагадувань вставав, одягався і чимчикував собі селом”, — згадує його мати Марія Фелів-Романюк. Після закінчення школи Тарас вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. “Це було невипадково, — продовжує пані Марія. — Син любив зі мною говорити на різні теми, що стосувалися трагічної історії України, розпитував про родича, Петра Феліва, брата мого батька, який у 14 років пішов в УПА”.

А друг воїна згадує, що Тарас завжди був допитливим, сумлінно ставився до навчання, багато читав. “А ще — був великим оптимістом, мав багато планів на майбутнє, з найближчих — закінчити магістратуру та працювати за фахом”, — зауважує Ігор Галяс.

У грудні 2022-го Тарас сказав матері, що знайшов у Києві роботу. Сам же готувався приєднатися до “Азову”. Успішно там пройшов співбесіду. Згодом приїхав додому, зібрав речі та поїхав на військові навчання. Маму просив, аби йому не телефонувала, а чекала дзвінка. У лютому 2023-го, коли декілька днів син не виходив на зв’язок, пані Олена звернулася у поліцію. Але шукати Тараса не довелося, він дав про себе знати. “Пам’ятаю, що тоді він різко розмовляв зі мною, переконував, що важко й багато працює, дуже зайнятий і стомлений. Наприкінці попросив, аби я не переживала, він сам буде телефонувати”, — розповідає мати. Свого слова юнак дотримав, частіше спілкувався з мамою, але був занадто таємничим. Коли ненька сказала, що приїде до нього в Київ, привезе речі, їжу, одразу їй відмовив. Вона не розуміла, що з її сином, де він. Підозри щодо того, що Тарас може воювати, у пані Марії були. Проте щоразу він майстерно їх розвіював, коли щиро й невимушено розповідав, як “працює у лісі або на АЗС”, чи висилав світлини, на яких позував у робочому одязі.

У червні, на день народження матері, Тарас приїхав у коротку відпустку. “Я не могла здогадатися, що син воює, бо був таким, як завжди: не змарнілий, спокійний, хіба що менше балакучий. Але, думала, це тому, що натомилася дитина на тій своїй роботі так, що й говорити не хоче. А ще Тарас був у військовому взутті, в берцях. Тоді чомусь не звернула на це увагу, — каже Марія Фелів-Романюк. — Коли син телефонував, то говорив зі мною зазвичай про домашні справи та сільські новини. Але якось наприкінці додав: “Кажи людям, аби допомагали армії”.

Перед боєм у Серебрянському лісі, під час якого смертельно поранили її сина, пані Марія не могла заснути. А 19 серпня їй зателефонували з патронатної служби “Азову” та повідомили, що Тарас у госпіталі в украй важкому стані. Жінка одразу почала збиратися у дорогу. Та перед самим від’їздом їй сповістили ще страшнішу новину: син помер від важких осколкових поранень.Після загибелі Тараса мати отримала його речі, серед яких і аркуші з роздумами про життя та про війну. В одному з них юнак написав: “Я вважав і вважаю, що життя — це яскравий спалах. Я не хочу тліти…”