Добрий, роботящий, розумний, завжди готовий прийти на допомогу кожному, хто про це попросить. Так згадують про воїна рідні, друзі та знайомі

Народився Степан Фецич у селі Возилів, що на Тернопільщині. Після закінчення 9 класу став студентом Бучацького фахового коледжу. Вивчав ветеринарію. Ще коли почалася АТО/ООС заявив, що хоче йти служити. Проте рідним тоді вдалося його відмовити. Але думки про службу хлопця не покидали. “Якщо, скажімо, буду їхати в автобусі й побачу військового, то як буду дивитися йому в очі? Адже я молодий і здоровий, але не служив?” — не раз казав неньці. 

“24 лютого 2022 року мене як старосту села викликали в громаду. Степан спав. Та я розуміла, що в будь-яку мить він побіжить до військкомату. Попросила чоловіка, аби затримав сина, допоки не повернуся”, — згадує мати воїна Галина Фецич. 

Наступного дня Степан уже був у військкоматі. “Він не міг вчинити інакше, бо не був би тим Степаном, якого ми всі знали. Великим патріотом”, — додає волонтерка Оксана Бубнів. Спочатку хлопця відправили в 44-ту окрему артилерійську бригаду. На початку березня він уже визволяв Київщину. Далі воював на Донеччині, був у Часовому Яру. Та в кожній розмові з мамою казав, що він там, “де спокійно й не стріляють”. Лише старшому брату зізнався, що не може звикнути до важкого бронежилета. 

Під час служби Степан заповнив онлайн-анкету й потрапив до 12-ї бригади спецпризначення “Азов” Нацгвардії. Став сапером-розвідником. У грудні 2022 року боєць приїхав додому у відпустку. Про війну майже не розповідав, усіх заспокоював, мовляв, сидить в окопі й книжки читає. Хоч рідні здогадувалися, що це не так. У вирі війни Степан познайомився з дівчиною з Дніпропетровщини. Про кохану розповів батькам у червні 2023-го, за два місяці перед загибеллю… 

22 серпня син востаннє зателефонував матері. Казав, що разом із побратимами їде на позиції. Згодом ще й написав: “Я виїжджаю”. Мати відповіла: “Щасливо! Бережи себе!” Але це повідомлення Степан уже не відкрив. 26 серпня 2023 року азовець загинув від танкового снаряда в Серебрянському лісі, що біля Кремінної. 

На свято Успіння Богородиці за старим стилем пані Галина пішла до церкви у святковому одязі з подарованим сином червоним намистом. “Степан передав мені у березні, на день народження, за свої гроші. Я не хотіла брати, але син наполягав. Ще й казав, що згодом маю передати прикрасу його майбутній донечці”, — із сумом згадує пані Фецич. І саме в цьому намисті вона дізналася страшну звістку про загибель сина. Відтоді довго його не носила. Вдруге одягла намисто, коли їй вручали посмертну Степанову нагороду — орден “За мужність” ІІІ ступеня. 

Поховали Степана Фецича у рідному селі. “Напередодні було шкільне свято. Його хотіли скасувати. Але пані Галина була проти. Сказала, що син таке би не схвалив. Що він загинув, зокрема, й за те, щоб наші діти спокійно жили, навчалися і зростали. У сильній та вільній Україні”, — зауважує Оксана Бубнів. 

Рідні щодня приходять на могилу до Степана й приносять йому ранкову каву й цигарку. А ще батько, мати і сестра воїна набили татуювання з його улюбленими рядками з вірша Жадана: “Заходь за мною в сніг. Тримайся міцно руки. Я б вибрався звідси, якби я міг, ніч рвучи на шматки…”