Не любила вона Романа.

Молоді прожили рік, Оленка була на другому місяці.

Мама її збиралася до санаторію, бо мала певні проблеми, і вмовила доньку разом з нею поїхати. Відпустка для обох – це ж так зручно. І Роман теж у відпустку пішов, але відмовився їхати – категорично. Сказав, що давно планував відпочити у тихому сільському будинку. І жінки вирушили самі.

За пів дня можна потягом доїхати.

Дорогою до санаторію мама жартувала: «Ото твій Ромчик відпочине! Воля, ніхто над душею не стоїть. Друзі а, може, й подружки».

Не треба було цього говорити, щоб доньку не бентежити. Але декому важко мовчати: про що думають, про те і говорять. Такий характер.

Періодично молодята зідзвонювалися, і чоловік казав, що відпочиває. До лісу по гриби ходить – на зиму вистачить. Навіть навчився закрутки робити. І таких грибів, щоби посмажити, вдосталь.

Голос бадьорий, веселий.

Два тижні у санаторії. Мама дуже задоволена, і Оленці сподобалося. Повітря чудове, великий парк, все чисто, прибрано, персонал ввічливий.

Час повертатися. Зібралися і на вокзал. Мама задумалася, а потім почала готувати доньку: «Сусіди все розкажуть – я знаю. Але ти не переймайся, бо чоловіків не переробиш. Та я й сама розумієш, що має свободу. Напевно, веселився і друзі приїжджали».

Донька зітхнула, та нічого не сказала.

Мама продовжила: «Шила в мішку не втаїш. Мовчала я, але зараз скажу. Його тітка Валя мені на весіллі казала, що твій Ромчик бабій. Розумієш? Тож до всього будь готова. Головне – не засмучуйся, бо на дитину чекаєш».

Олена мовчала.

Мама далі: «З чимось можна й змиритися. Ти ж знаєш, на мій досвід зважай. Тільки одного хочу, щоб ти була спокійна, не хвилювалася. Я завжди поряд, завжди допоможу».

Поверталися так, щоби Роман нічого не знав. Зненацька застати хотіли, щоби не приготувався. Сказали, що будуть завтра, а самі сьогодні приїхали.

Обидві хвилювалися, і було помітно, що матір тривожиться сильніше за дочку.

Приїхали до міста, не зупинялися, а одразу в автобусі до свого будинку сільського поїхали.

Вийшли – йдуть. Душа чомусь в п’яти тікала. Що на них чекає? Боже, як страшно!

Про Романове життя до шлюбу мало що знали. Він мовчав, не розповідав: було й минуло, нащо згадувати?

І ось до хати підійшли. Двері відчинені, Ромка не видно.

У кімнатах чисто, немає сторонніх неприємних запахів. Брудного посуду немає.

Матір одразу до холодильника зазирнула: у сковорідці смажені гриби, у каструлі борщ. Речі не розкидані, на своїх місцях.

Не втрималася матір, навіть відро для сміття перевірила: нічого підозрілого.

Пішли шукати Романа. Знайшли на городі. Він, виявляється, новим парканом зайнявся.

Побачив жінок, випростався: «Парник впав на город сусіда. Я замовив матеріал, майже закінчив. Аби тільки погода не підвела».

І поцілував дружину: Як ти?

Тітка Валентина, коли дізналася, ніби зраділа, проте подумала: «Рік разом – мало. Ще себе покаже. Таких як він не виправиш. Бабія не переробиш».

Є люди, які завжди на щось погане чекають. Впевнені у поганому. І засмучуються, якщо все добре. А якщо вийде, як вони думали, то скажуть: Горбатого могила виправить. Ми завжди знали, що нічого путнього не вийде». І гірко зітхнуть, а в душі втішаться своїй далекоглядності.

Мама наступного дня до міста повернеться. Молодята залишаться, у них ще три дні, а потім на роботу.