Спілкування з матір’ю не було звичним для Артура. Він став рідкісним гостем у сім’ї після того, як спочатку почав винаймати житло, а потім купив собі невелику студію. Зараз чоловік активно готувався до весілля зі своєю коханою Анною. Вони зустрічалися вже два роки і вирішили одружитися. Артур збирав на весілля, бо хотів, щоб цей день запам’ятався його обраниці, назавжди закарбувався у пам’яті, як найкращий. Артур вирішив, що скупитися ні на що не буде, а потім вони ще вирушать у подорож.

Надія Григорівна приїхала до сина без попередження. Вона просто зателефонувала і повідомила, що вже вийшла на його зупинці і незабаром прийде. Артур у цей час збирався на прогулянку з коханою, у них була призначена важлива зустріч, а потім збиралися пройтися сквером, помилуватися заходом сонця біля озера. Аня ось-ось мала приїхати від батьків. Він спустився з помешкання і сидів на лаві біля під’їзду.

— А ти що на вулиці чекаєш? Мати рідну пускати до хати не хочеш? – Запитала Надія Григорівна, побачивши сина. – Як баба та, які плітки збирають!

— Причому тут це? Ти не попереджала, що приїдеш, а ми з Анею гуляти зібралися. Потрібно ще сьогодні визначитись із букетом нареченої на весілля. А ти хотіла щось обговорити? Або просто на шляху в гості заглянути вирішила?

У сім’ї часто трапляється, що одна дитина стає люблячою, а друга займає місце непотрібної. І все він не так робить, і всім заважає. Зазвичай така доля дістається старшим, тому що до народження молодших батьки підходять із більшою відповідальністю, але їхній випадок виявився іншим. Артур був молодший за Михайла на два роки. І він став нелюблячою дитиною. Через кілька місяців після його народження батько пішов із сім’ї, і матері доводилося впоратися з двома дітьми. Не знаючи, що таке материнська ласка, Артур зростав сам собою. Навіть брат не дуже радів появі молодшого і не хотів проводити з тим час. Михайло мав свої інтереси. А ще час від часу брат казав, що через народження Артура батько пішов із сім’ї. Іноді мати навіть підтверджувала, вважаючи, що чоловік просто не витримав тиску, побоявся, що не впорається.

Відмінник Михайло завжди радував мати своїми успіхами, а в Артура з навчанням якось не склалося. Та й стосунки з учителями залишали бажати кращого. Часто хлопець бачив, що погані оцінки ставлять йому незаслужено. Від нього вимагали того самого, що й від його брата. Розраховували, що буде ще один відмінник. Та тільки не склалося. Завищені вимоги, які Артур не виправдовував, переросли у зневагу щодо нього. Вчителі вже й не дуже прагнули перевіряти у хлопчика домашню роботу, відмахувалися і казали, що нічого нормального він все одно не зробить.

— Ну чому ж ти такий безглуздий? – журилася мати. – Нічого ти не можеш нормально зробити! Бери приклад зі свого брата. Йому світить блискуче майбутнє. Потім працюватимеш у нього водієм. Або двірником.

Артур тільки знизував плечима. До крісла керівника він ніколи не прагнув. З раннього дитинства йому подобалося працювати з технікою, він мріяв, що тільки-но вирветься зі школи, одразу вступить до училища на автомеханіка, відслужить, а там і почне працювати.

Як і очікувалося, брат отримав золоту медаль, зумів вступити на бюджетне місце в університеті, а Артур після дев’ятого класу пішов до училища. Він уже тоді перебрався до гуртожитку і намагався триматися подалі від сім’ї, де його думка ніколи нікого не цікавила. Вся рідня дивилася на Артура як на негідного сина, часом навіть співчували його матері і робили це надто відкрито, показуючи свою неприязнь. Та тільки хлопець не страждав. У нього були свої цілі, яких він і прагнув. Схвалення родичів Артур не потребував. Йому і так непогано жилось.

— Саме ваше весілля з Анею я і приїхала обговорити. На вулиці будемо, чи все-таки мати до будинку запросиш? Чаєм пригостиш?

— Мам, ну не починай, будь ласка. Я справді сьогодні не збирався зустрічати гостей. Зараз Аня вже приїде. У нас тут поруч зустріч призначена із флористом. Давай поговоримо так? Тим більше ти можеш дочекатися приходу Ані, якщо мова про весілля. Зустрінемось з приводу букета, а потім можемо зайти з тобою у кафе та обговорити все, що ти хотіла.

— Ну ні! Говорити мені треба з тобою, а не з Анею. Ти знаєш, що Мишу хочуть посадити? Йому щодня дзвонять із погрозами! Життя спокійного нам не дають. Втомилася я вже з ними боротись.

Артур знав, звичайно ж, що його брат має фінансові проблеми. Виникли вони зовсім не на порожньому місці. Хто б міг подумати, що круглий відмінник може одного разу опинитися в такій ситуації? Всі обіцяли йому крісло директора, чекали, що Михайло здивує, ще й допомагатиме. Родичі намагалися підтримувати з ним зв’язок, щоб у разі чого отримати зиск. Та тільки даремно. Після закінчення університету Михайло змінився.

З близького хлопчика він перетворився на щось незрозуміле. Чи зайва увага до його персони так позначилася, перетворивши на егоїста, чи просто захотілося спробувати інше життя на смак? Хлопець почав міняти дівчат, як рукавички. Все казав матері, що роботу поки що шукати не хоче, втомився від навчання, і йому б погуляти трохи. Звичайно, згодом диплом можна було відправити на розпалювання печі, адже досвіду Михайло не отримував, а знання потихеньку губилися. Довелося перебиватися підробітками, які завжди влаштовували чоловіка. До своїх тридцяти все, що зумів нажити Михайло – кілька дітей від різних жінок. І кожна вимагала платити аліменти на дитину. Боргів у брата накопичилося чимало.

Спочатку Артур допомагав йому зі сплатою, але в результаті видихся. Працювати за двох, але при цьому чути на свою адресу суцільні докори? Про це зовсім не мрієш. Та й подяка, хоч і натягнута, навряд чи могла виправити ситуацію.

— Мій брат палець об палець не вдарив, щоби якось виплатити борги. Чому я маю думати за нього? – спитав Артур, глянувши на матір.

— Та як ти можеш таке казати? Він думає. Намагається. Працює. Адже ти знаєш, які проблеми у нього з роботою! Він перебивається на підробках, бо нічого нормального знайти не може.

— Чи не хоче? Мамо, я все розумію. Все бачу чудово. Давай будемо чесними? Міша просто не хоче влаштуватися на постійну роботу. Тому що йому зручно перебиватись на підробітках.

Надія Григорівна спалахнула від обурення. Глибоко в душі вона розуміла, що молодший син правий. Роботу постійну знайти собі Михайло не прагнув. Він влаштовувався кудись, але швидко втрачав інтерес, втомлювався і казав, що надто мало платять за його працю, не оцінюють його належним чином, і він шукатиме інше місце. Михайло розлінився. Його повністю влаштовувало те, що відбувається, але тепер питання стояло: або він виплатить накопичені борги за аліменти і почне платити далі справно, або його посадять у в’язницю. Надія Григорівна переживала за сина. Вона боялася, що в’язниця змінить того хлопчика, яким пам’ятала Михайла. Однак, жінка навіть не помічала, що син давно змінився. Вона заплющувала очі на правду і не хотіла бачити реальність.

— Ти не стругай з себе розумного тут, а допоможи братові. Далі ми якось обійдемося і без твоїх порад.

Прикро чути такі слова. Починаєш мимоволі почуватися гаманцем, який спустошують, а потім викидають.

— Я збираю гроші на весілля. Вже казав тобі та Міші. Зараз я не маю можливості допомагати братові. При цьому я не попросив у тебе ні копійки, коли купував собі житло, і сам виплачував борги. Мені ніхто й нічим не допомагав. То чому я повинен? Я хочу, щоб моє весілля запам’яталося моїй обраниці. Весілля раз у житті. У мене так точно!

— На весілля він збирає… Твоя Анна може і без весілля обійтися! Краще покрий борги старшого брата, аніж гроші на вітер викидати!

Анна якраз наблизилася до під’їзду і почула частину розмови майбутньої свекрухи з Артуром. Насправді Надія Григорівна вже зустрічалася з Анною та намагалася поговорити з нею на цю тему.

— Ви знаєте, адже я не просила Артура влаштовувати торжество. Також дотримуюся думки, що весілля може бути скромним. Він сам хоче, мріє, щоб залишився спогад, фотографії гарні, які покажемо дітям. Я не можу позбавити його мрії, – відповіла Ганна на прохання свекрухи відмовити Артура влаштовувати урочисте весілля.

І тепер вона стала мимовільним слухачем, не знала, що можна сказати. Не хотілося, щоб у Артура псувалися стосунки з сім’єю, а з іншого боку… адже він розповідав Ганні, які там стосунки насправді.

— Ось і Ганнуся прийшла. Анюто, ти скажи Артуру все, що мені казала тоді… Може, тебе послухає, якщо слова матері для нього нічого не означають.

— Ти вже й з Анею встигла поговорити? А я ж просив не лізти в мої стосунки, мамо!.. Я нічого не дам Михайлу. Він дорослий хлопчик нехай уже викручується сам. Мені набридло постійно витягувати його з колотнеч і повертатися до того ж самого. Приємно було зустрітися, але ми з Анею поспішаємо.

Рухаючись у бік квіткового магазину, де в них була призначена зустріч із флористом, Артур нервував.

— Може, тобі не слід так гостро сприймати все? – тихенько спитала Ганна. – Якщо ти хочеш допомогти своїй сім’ї, я зовсім не проти. Я погоджуся з твоєю мамою, що витрачатися на розкішне весілля – це гроші на вітер, але якщо ти мрієш, щоб все пройшло красиво, не відмовлятиму.

— Ань, а про що мрієш ти? Може, я справді дарма так сильно заморочився? Я зараз зрозумів, що роблю, як моя мама і брат… роблю те, що я хочу. Адже я навіть не запитав про твої бажання. І начебто все разом вибираємо, але може бути все це чуже тобі?

— Я просто хочу стати твоєю дружиною, от і все, – посміхнулася Ганна. – Я люблю тебе. Мені неважливо, яким буде наше весілля. Найважливіше те, що ми одружимося, станемо справжньою родиною.

— І я тебе люблю!..

У результаті Ганна та Артур вирішили, що весілля зіграють красиве, але скромне. На чомусь вони вирішили заощадити, щоб лишилося трохи грошей, але від своєї мрії відмовлятися Артур не став. Він зробив так, щоб день весілля запам’ятався їм із коханою.

Надія Григорівна не прийшла на весілля молодшого сина. Вона заявила, що з його милості тепер має вирішувати щось із боргами старшого, і їй ніколи радіти, коли у своїй сім’ї таке горе. Мабуть, Артура вона ніколи за свою сім’ю і не сприймала, коли тепер говорила такі страшні речі.

Батьки Анни у всьому підтримували молодих. Коли вони поїхали у весільну подорож, Артур упіймав себе на думці, що його тягне за собою відмову допомогти братові. Він настільки звик постійно рятувати Михайла, надавав часто ведмежу послугу, що тепер звинувачував себе у відмові.

— Можливо, треба було все-таки дати грошей, а потім спробувати влаштувати брата на нормальну роботу? Однак ці думки швидко розвіювалися. Навряд чи Михайло взявся б за голову і почав вести інший спосіб життя. Він так пишався собою, що вважав, ніби йому всі зобов’язані. Ганна намагалася підтримувати Артура. Вона говорила, що його вини у тому, що відбувається, немає. З дитинства йому вселяли, що він безглуздий, а тепер намагалися навіяти, що єдине, що від нього вимагається – фінансова допомога братові.

— Ти не дозволяв маніпулювати собою раніше, не роби цього й зараз, – шепотіла Ганна, погладжуючи чоловіка по спині.

Подорож справила незабутнє враження. Артурові дуже сподобалося це місце, і він пообіцяв дружині, що одного разу вони знову приїдуть туди, але вже разом зі своїми дітьми.

Повернувшись додому, молодята почали облаштовувати своє затишне гніздечко. Вони розуміли, що коли народиться дитина, місця у студії буде замало. Батьки Ганни подарували молодятам ділянку, де вони планували звести будинок. Усі кошти, що залишилися, Артур вирішив вкласти в будівництво.

Дізнавшись, що мати продала квартиру, щоб розрахуватися з боргами брата, Артур більше не відчував докору совісті. Кожен сам відповідає за свої вчинки. Ніхто не змушував матір вчинити саме так. Вона купила невеликий будиночок у передмісті. Михайло почав випивати, вимагати від матері грошей на розваги. Він продовжив збирати борги по аліментах, і Артур знав, що рано чи пізно брат знову опиниться на краю. І тоді вже матері не буде чого продати, щоб виручити його. Він намагався поговорити з Надією Григорівною, але вона нічого чути не хотіла.

— Якщо грошима допомогти не хочеш, то й не труси тут повітря. Допомагала йому матеріально та продовжу це робити. А ти жодної копійки від мене не отримаєш. Помру і весь спадок тільки Мішці дістанеться, я вже про це подбаю.

Артур тільки хитав головою. Він і не сподівався ніколи на спадщину. Усього добивався сам, а тепер заробляв на майбутнє разом із дружиною, яка вірила в нього та змусила повернути віру в себе, яка поступово від материнського навіювання руйнувалася. Артур тішився своїм вибором і дуже сподівався, що його брат виправиться. Хоч ясно було, що горбатого лише могила виправить, але надія… вона завжди йде останньою.

Джерело