– Я ж говорила, – звертаюсь до чоловіка. – Навіщо ми вкладали стільки грошей у ремонт цієї квартири, якщо тепер її потрібно віддати твоєму батькові?

Валерій лише опустив голову, мовчачи. Він, очевидно, не знав, що відповісти, адже ситуація і справді була непростою. Ми одружилися вісім років тому, і власного житла на той момент у нас не було.

Мої батьки мешкають у селі, мають великий будинок. Але ми вирішили, що жити з ними не будемо, бо в невеликому селі немає можливостей для кар’єрного росту чи нормальної роботи.

Свекри давно розлучилися, обидва вже створили нові сім’ї. Від них нам допомоги чекати теж не доводилось. Тому ми винаймали квартиру, поступово відкладаючи гроші на власне житло, оскільки обоє працювали і заробляли непогано.

І тут батько Валерія несподівано запропонував:

– Ось ключі, заходьте і живіть у моїй квартирі. Вона все одно пустує.

Чоловік зацікавився цією пропозицією, а я, зі свого боку, сказала, що спершу хочу подивитися на цю квартиру.

Як я й підозрювала, квартира виявилася у вкрай поганому стані. Житло було занедбане, і для того, щоб у ньому жити, потрібно було вкласти значні кошти в ремонт. Я відразу висловила своє невдоволення, але чоловік і його батько переконали мене, що це хороша можливість. Мовляв, поживемо в цій квартирі, а гроші на свою відкладемо швидше.

Ми переїхали й почали обживати житло. Проте квартира була в такому стані, що без ремонту просто не обійтися. Попередні квартиранти залишили її у жахливому стані, і хоч-не-хоч довелося вкладатися.

Спочатку зробили невеликий ремонт, але одне за інше потягнулося, і через вісім років ми вклали в цю квартиру чимало грошей, зробивши її фактично новою.

Проте на власну квартиру заощадити так і не вдалося. Чоловік мене заспокоював, мовляв, хвилюватися немає причин: він єдиний син, і квартира все одно дістанеться йому.

Я не була такою оптимістичною і не раз просила Валерія, щоб він поговорив із батьком і той оформив квартиру на нього. Адже життя непередбачуване, все може статися.

На жаль, мої побоювання справдилися. Якось у суботу зранку пролунав дзвінок у двері. Відчиняємо – на порозі стоїть жінка з молодою дівчиною.

– Я – дружина Павла Олексійовича, – представилася жінка. – А це моя донька Тетяна. Вона виходить заміж, тому ми прийшли подивитися на квартиру.

– А нічого, що ми тут живемо? – питаю здивовано.

– Пожили – і досить, пора поступитися місцем. Тепер тут житиме моя донька. Ви й так вісім років жили безкоштовно, – різко відповіла жінка.

Ми не впустили їх у квартиру й вирішили дочекатися пояснень від свекра. Однак він не телефонував ані наступного дня, ані через тиждень.

Зрештою, через два тижні батько чоловіка зателефонував і сказав, що приїде поговорити.

– І що тепер? – питаю чоловіка. – Нас виселять, і куди ми підемо?

Валерій мовчав. Ми не могли дозволити собі навіть нормальну орендовану квартиру, бо ціни високі, а наші накопичення – лише 20 тисяч доларів – були недостатні навіть для купівлі однокімнатної.

Коли Павло Олексійович нарешті приїхав, він був із великими валізами.

– Я залишив дружину, – сказав він.

Це було несподівано. Виявилося, що його дружина вирішила, що донька повинна жити в цій квартирі, а свекор мав залишитися з нею. Він відмовився, сказавши, що не виганятиме рідного сина, і пішов із дому.

Але це ще не все. Свекор дістав конверт із грошима і сказав, що ця сума – для нас на квартиру. У поєднанні з нашими заощадженнями її вистачило, щоб купити будинок.

Ми пропонували Павлу Олексійовичу жити з нами, але він поки що відмовився, хоча часто приходить у гості, допомагає чоловікові й проводить час із онуками.

Я переконалася, що свекор – гідна людина, і тепер сама наполягаю, щоб він жив із нами. Він заслуговує на те, щоб старість провести в колі рідних.