Отож, ми з Мар’яною дружили з садочка і вона завжди була такою, що спершу робить, а потім думає.

Наприклад, я пропоную хлопчикові цукерку, бо він мені дуже подобається, а вона вже його вхопила за руку та черв’яка показує і все – вже вони собі окремо, а я сама.

Чи мені ляльку мама купила, то вона буде ось такенними очиськами дивитися, лиш би вона перша нею погралася і я простягаю цю запаковану ляльку їй.

Чи в школі подобався мені один хлопець дуже сильно і що я бачу – вже вона з ним танцює і за руку тримається, хоч знає, що я давно уявляю, яке б у нас гарне було весілля.

– Ну чого ти? Він сказав, що я йому більше подобаюся, от і все.

Наче й все правильно, але ж не по-дружньому, але я не могла сказати подрузі, що вже по дружбі, чомусь не могла. Ми ж стільки разом пробули, стільки секретів знаємо один одної, що зараз отак розсваритися, то ризиковано.

Так я думала в шістнадцять. Тепер регочу, але ж було.

Далі наші шляхи, слава Богу, розійшлися на достатньо часу аби вона і я влаштували своє особисте життя.

Мар’яна вийшла заміж за доволі багатого хлопця і вони обоє мали кілька магазинів, двоє дітей і повна чаша в дому.

Я ж вийшла заміж за звичайного чоловіка, пів життя на орендованих квартирах, далі з його матір’ю, далі вже я не витримала такого життя і з дітьми пішла до своєї. Тобто, коли подруга обрала цілеспрямованого чоловіка, то йому наче попалася вся сміливість світу. А мій тільки ризики прораховував і казав, що все не вигідно. Тому й лежав на дивані, там було зручно і безпечно.

А я в свої сорок три роки такого вже не хотіла, вже хочеться нарешті чогось свого, починаєш задумуватися про свій комфорт.

Коли я приходила до Мар’яни в гості, то бачила, як вона живе, як вона не рахує копійки, роздаровує одяг чи парфуми і не дивиться на ціну. Я про таке можу тільки мріяти. Ні, я рада за подругу, але ж мені теж такого дуже хочеться.

Коли я пішла від свого чоловіка, то Мар’яна почала мене все частіше запрошувати за місто, щоб відпочити і розвіятися, як вона це називала. Ми гарно проводили час, вона інколи й просила мене заночувати за містом, щоб зранку знову насолодитися вихідним днем.

– Я працюю багато і маю відпочити, – казала вона чоловікові, коли той телефонував, щоб спитати, де вона, – Зі мною Оксана, не переживай.

Я й у них гостювала, бачила Давида і він мені дуже подобався, я казала подрузі, що їй дуже пощастило з чоловіком, а вона лиш плечима стенала.

І ось нарешті вона мене покликала на розмову:

– Оксано, я хочу тобі дещо запропонувати. Ти поїдеш зі мною в санаторій, вірніше, я з тобою, бо тобі треба розвіятися, але я там буду не сама і хочу аби ти мене прикрила перед чоловіком. Наперед тебе питаю, бо не хочу сюрпризів і несподіваних дзвінків до мого чоловіка чи фото. Що скажеш?

Я оніміла. Тобто, я маю бути їй за прикриття? А далі я почала згадувати ті всі наші відпочинки за містом, коли ми лишалися ночувати, то я прокидалася в номері одна…

І подруга не так робить добре мені, як собі. Звичайно, романами нікого не здивуєш, але відчуття, коли тобою прикрилися не з приємних. Я сказала, що подумаю і прийшла до свого дому, вірніше, маминого. Тут все старе, потребує ремонту, діти вічно вимагають від мене грошей на обновки і мама, яка чекає, коли я вдало вийду заміж.

Але вони не приховують від мене нічого, все кажуть просто в очі. А в подруги такий достаток, а все так оповите недомовками. Та й чи лише з її боку?

Провести ще одні чудові дні в санаторії чи сидіти тут, вдома, мріючи про принца на білому коні?

Я вибрала санаторій. Подумала, що таку приємність я сама собі не забезпечу, то чому не скористатися такою можливістю. А ви як би вчинили на моєму місці?