Надія на вихідні в село поїхала маму провідати. Так добре було їй там, наче в дитинстві: мамина тепленька грубка, пироги з яблуками та капустою, домашнє молочко і запашний з печі борщ. Так хотілося залишитися в мами назавжди, але на роботу в понеділок. По дорозі додому вирішила заїхати в сільський магазин, тітка Одарка там сухофрукти завжди продавала, які робила сама. – А що це за пані така на авто у нашому селі робить? Тут такі жінки рідкість, – почула знайомий чоловічий голос. – Це ти? Я тебе, Миколо, в будь-якому вигляді серед мільйонів людей впізнаю. Які були часи
Надія поверталася з села у місто на своєму авто. Вона провідувала свою стареньку маму, сумно було залишати її маленьку затишну хатину, де матуся щоразу називала її донечкою, хоча їй вже давно за 40.
Ніби повернулася на багато років у минуле, в дитинство своє, де вона сидить на кухні з чаєм, а мама пригощає її запашними пирогами.
Так би у мами й залишилася на завжди, але в понеділок на роботу йти потрібно. А мама вже старенька, залишилася в селі одна і це не дає спокою Надії останнім часом.
Вона хотіла маму забрати у місто, але старенька зовсім не хоче їхати, каже, що звикла до своєї домівки у Вінниці жити не хоче, тут родина її уся, сусіди – люди хороші, які їй теж давно вже за рідних людей.
Хоч Надія вже бачила, що мамі непросто самій все робити, але перечити не могла, довелося ще цього року купити дрова на зиму.
А потім Надія згадала, що в сільському магазині, на краю села, тітка Одарка продає смачні сухофрукти, які готує сама. Вона завжди у неї купує щось особливо смачненьке, виходять смачні компоти, і цього разу вирішила заїхати до неї також.
Біля магазину стояли два місцеві чоловіки, вони вже були в гарному настрої, видно було, що погуляли вони добре. Голосно дуже говорили, не добираючи слів, до оточуючих було їм якось байдуже.
Коли Надія вийшла з магазину, один мовив:
– А що це за пані така цікава на автомобілі крутому у нашому селі робить? Тут такі жінки в рідкість.
Надія озирнулася, і на мить щось похололо:
– Миколо, а ти коли собі останній раз одяг купував? Он черевики вже зносилися, діряві які.
– Ви мене впізнали, звідки?
– Я тебе, Миколо, в будь-якому вигляді серед мільйонів людей впізнаю завжди. Ех.
І у вирії спогадів згадалися Надії її молоді роки. Кохала вона щиро колись Миколу. Вони були найкращою парою в селі, це ні для кого не було секретом. Він – чудова людина, у нього хороші батьки.
– Надійко! А чому ти мене з армії не дочекалася?
– Ти не писав мені, думала забув. А потім зустріла Олега, вийшла заміж. А через рік розлучилися ми з ним, зрозуміла, що краса та й гроші це не головне в нашому житті, шкода, що не відразу все це дійшло до мене. Не склалося моє сімейне життя, така доля недобра. Більше заміж так і не вийшла, всі ці роки згадувала тебе дуже часто. А як в тебе життя склалося, одружений?
– Ні, Надійко! Що ти? Я кращої за тебе так і не знайшов. Досі живу сам.
– Пробач мені, Миколцю! Пробач!
– Облиш, Надійко, не треба.
Надія сіла в авто і поїхала, наче в тумані все було. А коли приїхала додому, довго думала. Можливо, потрібно було залишитися, поговорити з ним, вона ж так щиро кохала його? Але ж він теж не зупинив її, не попросив залишитися. Можливо, теж хвилювався?
Як варто було вчинити їй? Чи потрібно було саме зараз ворушити минуле?