Іван примружився й окинув поглядом невеличке село.

-Красиво! – зітхнув він.

Осінь вже накрила жовтим килимом все, що могла. Дахи будинків, лавки, дорогу. Він легко збіг з пагорба і попрямував прямо в сільраду.

-Так, Іване Степановичу, дивлюся вашу трудову книжку й радію. Ви і будівельник і майстер по пічках. О, навіть на фермі працювали. Такі працівники нам потрібні. Тільки питання є в мене таке… Чи надовго ви до нас?

Судячи з цієї ж трудової, ви більше ніж на рік ніде не затримувалися, – голова з усмішкою подивився на Івана.

-Якщо чесно, не знаю, Юрію Івановичу, – Іван зніяковіло посміхнувся. – Знаєте, не можу на одному місці надовго залишатися. Тягне кудись. Може була б сім’я, то нікуди не подівся би, – довірливо сказав він. – Але раз вільний, то живу, як хочу…

-Ну гаразд, тепер до справ, – сказав голова. – Поки морози не почалися, попрацюєш майстром по пічках. Список я тобі дам.

Оплата хороша, але якщо господарі від себе приплатять, бери, тобі знадобиться.

Щодо житла… – тут він задумався. – А давай, я тебе до Макарівни заселю. Вона бабця хороша, домовишся, вона тебе й годуватиме. Ну домовились, чи що?

Іван у відповідь простягнув руку.

-Домовились!

Макарівна й справді виявилася хорошою бабусею.

-Та мені не важко, дорогенький, – прошамкала вона. – Усе життя на велику родину готувала. І попрати можу, якщо хочеш. А ти як, Степановиче, одружений?

Іван засміявся.

-А вам це навіщо?! Заміж за мене хочете?!

Макарівна затремтіла від беззвучного сміху.

-От ти жартівник, Степанович. Я вже стара для тебе. Але племінниця в мене є, незаміжня. Давай зведу вас, може щось і вийде.

Іван похитав головою. Ось чим відрізняються міські від сільських. Вони не лукавлять, одразу говорять прямо.

-Не знаю, бабусю, одруження це не для мене, – розвів він руками.

-Ну так, ну так, – хитро примружилася Макарівна і пробурчала собі під ніс: – Всі ви так спочатку говорите…

Іван швидко перезнайомився із сільськими мешканцями. Багатьом пічки полагодив. Були всі задоволені й господарі й голова.

-Молодець, Іване, допоміг нам. А то у нас ця вічна проблема, пічника, та ще й хорошого, спробуй знайди, – поплескав він Івана по плечу і лукаво прошепотів:

-Ну що, не зустрів ще нікого? А то у нас жінок самотніх багато.

Іван відмахувався.

-Часу немає, Юрію Івановичу. Та й не припадає поки що ніхто до душі.

Він лукавив. Подобалася йому одна. Надія звати. Вдова, чоловіка не стало, з трьома дітьми залишилася жінка.

Він їй пічку ремонтував. Хороша така, домашня жінка. І в будинку чистенько і діти охайні й нагодовані. Але як до неї підступитись він не знав. Дуже невеликий був у нього досвід залицянь. Зазвичай жінки самі до нього одразу тяглися.

Та ще й Макарівна виконала свою обіцянку. Привела таки свою племінницю Ольгу у гості. Нічого так собі жіночка, повненька. Але чомусь Іванові вона не сподобалася.

Начебто усміхнена, душа відкрита, але щось було не так. Іван поки що не зрозумів що саме, але вирішив поспостерігати. Тим більше вона майже щовечора навідувалася до тітоньки.

Одного вечора вони втрьох сиділи за столом. Ольга принесла ігристого, закусок.

-У мене сьогодні іменини, – сказала вона Івану. – Давайте посидимо тихенько, відзначимо. Відмови не приймаються, посидь з нами, Іване…

І тільки Іван сказав тост, як у двері постукали. То була Надія. У поспіхом накинутому пальті, вона благаюче дивилася на Івана.

-Допоможіть будь ласка. Птах у трубу втрапив, вибратися не може. Допоможіть дістати…

Ольга хмикнула:

-Знайшла біду. Затопи піч, сама вилетить.

Надія здивовано глянула на неї.

-Та ти що таке кажеш, Олю? Це живе, шкода…

Іван без слів одягнувся і сказав:

-Пробач, Ольго. Наступного разу якось посидимо. Ходімо, Надійко.

Поки Іван шукав димохід, поки розбирав, поки голуба діставав, замазався з ніг до голови в сажі.

Але Надія, от розумниця, все передбачила, ванну гарячу набрала. А поки він мився, пиріг спекла, борщу наварила.

Іван розпарений після ванни, розслаблено пив чай ​​із пирогом.

Надія з дітьми тихо перемовляючись, годували того самого голуба. І Іван раптом уявив собі, що це його сім’я. Він після роботи вечеряє, діти спокійно граються. А Надія в спальні вже розправила ліжко.

Як він хотів таку сім’ю. З раннього дитинства він був позбавлений домашнього затишку.

Його горе-мати залишила його в дитячому будинку, коли йому було три роки.

Просто поставила біля воріт і пішла… Її знайшли, позбавили прав. Іван її потім розшукав.

Гулящу, неохайну жінку, яка дала йому життя. Як вона плакала, всю сорочку йому сльозами намочила. Він навіть розчулився. Але на ранок мати почала сварку.

-Якщо ти мене знайшов, то забезпечуй тепер. Я жінка слаба, працювати не можу, – заявила вона йому. – І не забувай за квартиру платити. Мені дармоїди не потрібні, а зараз сходи по біленьку…

Він і пішов, тільки не в магазин, а від неї подалі…

Тут його спогади зупинив дитячий голосок:

-Дядьку, ось, – дворічна Марійка, замурзана шоколадом, простягала йому надкушену цукерку.

У нього сльози зʼявилися в очах.

-Дякую, Марійко, але дядько не хоче цукерку. Їж сама, – сказав він охриплим раптово голосом.

Дівчинка із задоволенням поклала половинку в рот і прошепелявила:

-Смачно!

Іван обережно погладив її по голові…

Тут у хату зайшла Ольга.

-Ну що ж ти, Іване, так довго. Ми з тіткою вже тебе зачекалися. Ходімо додому, без тебе нудно, – вона трохи похитнулася.

Іван спохмурнів:

-Я не маленький, сам дорогу знайду…

Ольга помітно знітилася:

-Ну я піду, тоді? Надійко, вийди зі мною, спитати треба дещо, – сказала Ольга.

Вони вийшли надвір і раптом Ольга зашипіла.

-Ти що це, така сяка, вирішила в мене мужика відвести?! Придумала теж – пташку дістань! Сама мабуть туди її і засунула, і прибігла. Дивися мені, я свого не віддам. Живеш із дітьми, то й живи. А мого мужика не чіпай, – шипіла Ольга на ґанку.

Надя аж рота розкрила від здивування!

-Олю, ти що? Нічого я не підлаштовувала, не вигадуй. Голуб сам залетів випадково.

Ольга помахала їй пальцем:

-Ну дивись, ще раз побачу Івана у твоєму дворі, я тобі влаштую, зрозуміла?!

-А в мене питання є, – з відкритих сіней раптом вийшов Іван. – Це коли я, Ольга, твоїм став? Начебто й не було між нами нічого.

Ольга одразу змінила тон.

-Так, нічого, це правда. Ви все не так зрозуміли. Я пішла, Надійко, надобраніч, – і вона швидко вислизнула за хвіртку.

-Ви пробачте, Надія, що через мене вас образили. Дякую вам за ванну та смачну вечерю. Піду я, пізно вже.

Він зійшов з ґанку і раптом почув плач за спиною.

-Надя, Надя, що з вами! – кинувся він до неї.

Вона уткнулася йому в плече.

Набридло все це. Якщо я сама живу, то можна мене по всякому називати? Ну от скажи мені, що я їм зробила? Живу, працюю, дітей виховую, як можу. Адже мені теж хочеться всього. І щастя жіночого і надійного мужика. Я цього й не знала майже ніколи. Чоловік мій, царство небесне, увесь час гульбанив. Яка там ласка, чи кохання. Одна залишилася, так інша біда.

Я ж у всіх на очах. Ледь який чоловік на поріг до мене, то вже зразу гуляща.

Сльози покотилися по її щоках.

-А хочеш, щоб таке більше не повторилося? – спитав її Іван.

Вона кивнула і гірко схлипнула.

-Тоді виходь за мене заміж! Я любитиму тебе й дітей наших те, – схвильовано сказав Іван.

-Наших? – прошепотіла вона.

-Так, наших. Ви будете моєю сім’єю, яку я все життя шукав, – Іван міцно обійняв її…

…-Ну що, Іване, вітаю. Знайшов своє місце нарешті, – голова потис йому руку.

-Так, ваше село виявилося щасливим, я знайшов свою жінку, дітей і свій дім, – згодився Іван.

-Я радий за тебе, – щиро сказав Юрій Іванович.

-А як я радий, то тільки Господь Бог знає! На цей подарунок я чекав все своє життя! – щасливо посміхнувся Іван…

Джерело