Надія плакала перед дверима, що тільки що зачинилися. Борис пішов вкотре, кинувши ключі прямо в Надію. Жінка ледве встигла відхилитися, але брелок все ж зачепив руку.

У двері постукали. Надя поспішила відкрити, думала що Борис просто пожартував, вкотре перевіряв її.

– Надія, а чого це Борис такий злий. Мене зачепив, я ледве на ногах втрималася. Знову пішов? Ну, і чого плакати? Знайшла золото! Якщо хочеш знати, то ти в нього не одна така. Від тебе зі сваркою, до іншої з квітами. Від неї потім із звинуваченнями, а до тебе з тортиком. Різноманітність йому потрібна. Невже ти його знову вибачиш? А я до тебе з новинами йшла. Ти ж у відпустці нічого не знаєш. Наша директриса виходить заміж та їде. У офісі перестановки. Вгадай кого хочуть призначити на її місце.

– Тебе?

– Ні. Тебе! А я відмовилася. Я в декрет піду.

– Ти вагітна? Вітаю. Це треба відзначити. Ой… – Надя знову заплакала.

– Що сталося?

– Борис мою картку взяв, а там усі гроші. Я навіть відпускні не встигла витратити. Витрусив усе з сумки, сказав, що це компенсація за моральну шкоду. А ти ж знаєш його, мені з ним не впоратися.

– Ось негідник. Думає, що великий, сильний, і все йому можна. А що це? Це він?

– Це ключі. – Надя потерла руку.

– Що ти плачеш. Карту блокуй, інакше будеш без грошей. Швидше, поки він не скористався.

– Точно. А я так розгубилася. Добре, що ти прийшла.

– Він не має інших ключів? Може, дублікат зробив? У мене сусідка коханця виставила, то він потім її квартиру виніс. Виявилось, що копію ключів зробив. Уяви які ці чоловіки.

– Не знаю. Може й є. Він загубив один комплект, довелося робити.

– Ну ось. Час змінювати життя, але спочатку замки. Зараз я все дізнаюся у тієї сусідки.

За годину майстер уже все зробив, а подруги сиділи за столом та пили чай.

– Ти його сторінку бачила в інтернеті?

– Бачила, а що там.

– Сама подивися на його статус. У пошуках щастя. А ще подивися його друзів, там Люда є. Знайшла? Знайшла щастя та посилання на його сторінку. А ще фотографії у неї. Бачиш?

– Дякую тобі, Оленко. Розплющила мені очі. Я так сиділа б і плакала, а він би квіти купував. А ти знаєш? Може й немає нікого в нього, він же завжди казав, що до мами йде.

– Яка ти наївна. Невже це не є доказом? Якщо чесно, то я до тебе ще й прийшла за цим. Ти подзвони його мамі і все дізнайся.

– А що я скажу? Він взагалі заборонив її хвилювати, у неї тиск.

– Тоді не дзвони. Де вона живе? Можна з’їздити. У, ні, це дуже далеко. А він нічого не забув?

– Щітка зубна. Він завжди її залишає. Чоловічий шампунь, капці в коридорі валяються.

– Можна кур’єром відправити. От і дізнаємося у мами він чи ні. Збирай його речі, решту я зараз влаштую. Тільки нічого не забудь.

– Збирати особливо й нема чого.

– Білизна ж брудна, напевно, залишилася. Збирай, бо ще випереш, і чоловіка назад приймеш.

– Ой, він дзвонить. Мабуть, він передумав.

– Не сподівайся. Напевно, про гроші говоритиме.

– Що в тебе з карткою? Я стою у магазині, а оплата не проходить. Мовчиш. Розумна стала. Гроші все зняла?

– У тебе є своя карта.

– Ти дружина моя!

– Поки що дружина, але розлучення вже в процесі.

– Ти нормальна? Я повернусь, відпочину у мами. Сама винна.

– У чому ж я винна? У всьому?

– Ось, ти й сама знаєш. Грошей на мою карту кинь, мої скінчилися.

– У тебе й не починалися, а я винна.

– Хто там тобі підказує? Облиш це, інакше не повернуся. І швидше.

– Що я тобі й казала, грошей йому треба. Поки ти розмовляла, я все відправила. Чекаємо на новини. Я сьогодні в тебе залишусь, Микола мій поїхав картоплю у батьків копати, а я сама не хочу залишатися. Мене не взяв. Завтра привезе від свекрухи всього. Мені так пощастило з ним. Мати в нього така класна.

За дві години Наді зателефонувала свекруха.

– Надя, я не зрозуміла, мені принесли якийсь пакунок, сказали для Бориса. Як мені його передати? – сказала Віра Іванівна.

– Навіщо йому передавати?

– Ну як же, як йому, то йому й передати треба. Він до мене не їздить, роботи багато. Може, ти знайдеш час. Там, напевно, щось важливе. Адже я йому зателефонувала, а він мовчить. Нічого мені не сказав, а я не знаю, що робити.

– Якщо принесли на вашу адресу, то нехай у вас і лежить. Я приїхати не можу, робота. Ну все, до побачення.

– Ось і новини. Він там не був, мати нічого не знає. Що я тобі й казала.

Вночі на майданчику пролунав галас. Борис намагався відчинити двері, а ключ не підходив. Почав стукати, але не відчинили. Тоді він почав дзвонити Наді на телефон.

– Настирливий. Він ще й дільничого викличе.

– Або сусіди викличуть. Треба відповісти.

– Чого галасуємо?

– Відкривай! Я живу тут.

– Вже ні, а речі шукай за пропискою. Я вже на розлучення подала.

– Мені грошей треба за таксі заплатити. Можеш подивитися у вікно, таксист поруч стоїть.

– Мене це не хвилює, я викличу дільничого. Ти їздив, ти й плати.

– Ось значить як,  – у цей момент пролунав стукіт у двері. – Я зараз винесу їх. Навіщо мене соромиш?

На майданчику пролунав галас, вийшли сусіди. Після цього все стихло. Як він розплатився із таксистом Надя не знала.

– Тобі довго доведеться тримати оборону. На цей раз він швидко повернувся.

– Так грошей немає. Ні квітів, ні цукерок. І не повернувся, а лише хотів.

– А ти набагато впевненіше почала говорити. Не пустиш його назад?

– Ні.

***

Борис усіляко намагався повернутися. Тільки от нічого в нього не вийшло. Розвели їх швидко.

Джерело