Марія Іванівна ніяк не могла зрозуміти, чого саме не вистачало її доньці Юлі вдома. Здавалося, в дівчини все було: і гарна робота, і простора квартира, яку вони з чоловіком спеціально придбали для неї. Але Юля раптом вирішила поїхати на заробітки.

Спочатку Марія Іванівна разом із чоловіком вирішили: нехай, поки молода, подивиться на світ, підзаробить, а потім повернеться додому. Однак минуло небагато часу, і донька заявила, що назад повертатися не збирається.

Юля працювала офіціанткою за кордоном і заробляла більше, ніж могла б отримувати вдома навіть на посаді офісного працівника. Згодом вона взагалі оголосила, що планує залишитися за кордоном назавжди і переїжджає до Канади, адже там живе і працює її хлопець.

Батьки намагалися делікатно розпитати про Костянтина – хто він, звідки, чим займається. Юля лише відмахувалася: мовляв, нічого хвилюватися, бо він українець і дуже її любить.

Марія Іванівна з чоловіком сподівалися, що донька колись привезе свого обранця додому, щоб познайомити з родиною, можливо, навіть справити весілля. Але Юля відмовилася приїхати, бо сказала, що вагітна й дорога буде для неї важкою.

Минув час, і мати почала сумніватися у щирості слів доньки. Вона була переконана, що Костянтин не так вже й сильно любить Юлю, як та говорить. Марія Іванівна вважала, що чоловік не цінує доньку і ставиться до неї без належної поваги.

Найболючішим для Марії було те, що за всі 15 років життя за кордоном Юля жодного разу не відчула потреби приїхати додому – до батьків, до рідної землі.

Лише одного разу Марія Іванівна поїхала до Юлі, коли донька попросила допомоги після народження дитини. Виявилося, що Юля з чоловіком живуть досить скромно: майже всі зароблені гроші вони витрачали на виплату кредитів за квартиру й машину.

– Мамо, що мені в селі робити? Город сапати? – якось сказала Юля, відповідаючи на пропозицію повернутися.

Марія Іванівна не могла зрозуміти, як донька збирається справлятися з усіма труднощами, особливо тепер, коли у них з’явилася дитина. Але Юля продовжувала наполягати, що у них все добре, і категорично ігнорувала будь-які натяки на повернення в Україну.

Матері було дуже важко змиритися з тим, що Юля цурається свого коріння. Донька вважала себе європейкою і не бачила потреби плекати українську мову чи традиції. Навіть онука, який уже пішов до школи, Юля не навчила української. Хлопчик говорив лише англійською, і бабуся не могла з ним спілкуватися.

Марія Іванівна болісно переживала це відчуження. Вона не знала, як діяти далі. Невже їй доведеться змиритися і назавжди втратити зв’язок із єдиною донькою та онуком?