Ще навесні ми з Олександром вирішили зробити приємний сюрприз нашому синові. Роман уже два роки, як одружений, але досі з дружиною живе в невеличкій орендованій квартирі на околиці нашого містечка.

Весною ми дізналися радісну новину – в нас буде онук! І тоді ми вирішили допомогти дітям з житлом, щоб їм було комфортніше жити.

Ми з чоловіком обговорили цю ідею з моєю мамою, яка мешкала в селі. Ми запропонували їй переїхати до нас у нашу двокімнатну квартиру. Мама вже літня, і їй у будь-якому випадку незабаром буде потрібен догляд. Її будинок ми вирішили продати, а виручені кошти використати для придбання житла для Романа з його родиною.

Мама трохи вагалася, але зрештою погодилася.

Ми з Олександром також додали до цієї суми свої багаторічні заощадження, які відкладали для сина. Таким чином, зібравши необхідні гроші, ми розпочали пошуки квартири для молодої родини.

У цей період мені зателефонувала моя тітка Марина. Вона повідомила, що вони з чоловіком продають свою квартиру й запропонувала нам її придбати. Вона наголосила, що продасть її дешевше, адже ми рідня.

Квартира була недалеко від нашого будинку. Вона мала зручне планування, була просторою й із хорошим ремонтом. Ще й сусіди там чудові – я це знала давно.

Ми з чоловіком подумали й вирішили, що це гарний варіант. Купувати житло у знайомих і перевірених людей значно краще, ніж у незнайомців. Ми б уникнули ризиків із ремонтом або неприємними “сюрпризами” від колишніх власників, а також проблем із сусідами.

Однак у тітки Марини була одна умова: вони з чоловіком просили місяць пожити в цій квартирі після продажу. За цей час вони мали владнати всі свої справи й підготуватися до переїзду за кордон, де планували провести наступні п’ять років.

Ми довго думали, але зрештою вирішили не втрачати нагоду. Ми купили квартиру.

Пройшло чотири місяці, а тітка з родиною досі живуть у тій квартирі. Їхні плани змінилися: у них виникли якісь труднощі, через які вони не можуть виїхати. Тітка щодня виправдовується, каже, що грошей на оренду немає, адже всі свої кошти вона переказала дітям. А жити у дітей вони не хочуть, бо ті мають маленьких дітей.

Виходить, ми просто їх шкодуємо. Але як бути нам? Ми також чекаємо на онука, а наш син із дружиною й досі живуть у тісній орендованій квартирі, за яку змушені платити.

Наші власні кошти вклалися у купівлю цієї квартири. До того ж із нами тепер живе моя мама, яку ми забрали із села. У результаті, ми всі опинилися у скрутній ситуації, хоча й хотіли як краще.

Що тепер робити? Як вирішити це питання так, щоб і нам стало легше, і родичі не образилися? Тітка просить дочекатися весни, обіцяє з’їхати тоді. Але чи можемо ми стільки чекати?

Мені здається, що це якийсь жарт, хоча він зовсім не смішний. Тепер я жалкую, що погодилася на цю угоду. Як знайти вихід із цієї ситуації?